Одеса знову стає точкою тяжіння для літератури: 30–31 серпня у місті пройде фестиваль PORT. Це новий культурний майданчик на Півдні України, де говоритимуть про сучасні тексти, про історію й про те, як море вплітаються в літературний процес. Одним із тих, хто пише про Одесу особливо гостро й несподівано, є дисидент і письменник Олекса Різників. 

Про Різниківа, а також про кіносценарій, у якому він працює із темою українізації у 60-х в Одесі — читайте в роздумах літературознавиці, авторки і ведучої подкасту «Правда і кривда» та літературної редакторки Ангеліни Столітньої.

Ну і злітайтеся на PORT!

Далі слова авторки.

А я повертаюся з Одесою в літературі, щоб знову нагадати вам про літературний фестиваль PORT на березі Чорного моря! 

Олекса Різників

Сьогодні я вирішила сконцентруватися на одній постаті, бо говорити про письмо Олекси Різниківа (до речі, його псевдонім – Бджолекса) відірвано від біографії фактично неможливо. Отже, діло було так: народжується у 1937-му в Єнакієво. Батьки виховують його виключно українською, батька ще в юності «розкуркулили», але йому вдалося втекти із заслання, а згодом знову потрапляє під слідство. 

Унаслідок голоду 40-х родина переїжджає на Південь, на Миколаївщину (через кілька десятиліть Різниченко стане укладачем словника Голодомору «Їдло 33 року»). І на вже зрусифікованій Миколаївщині хлопець вчить російську, щоб бодай якось дати собі раду з навчанням у російській школі. Однокласники сміються з його вимови, а він сміється з російської, хоча й поволі-поволі і сам русифікується. 

x

Вступає до університету в Одесі і раптом потрапляє у цілком нове середовище, яке підважує так звані радянські наративи. На хвилі розуміння, що комуністична ідеологія пішла кудись не туди, Олекса разом зі своїм товаришем видає листівку з критикою режиму, отримує вирок — півтора року заслання. Від більшого терміну його рятує те, що текст листівки був написаний російською, як і його листи до батьків, тому пришити до справи націоналістичну лінію не вийшло. 

Та націоналістичне питання постає особливо гостро в ув’язненні, як мінімум через відбування покарання поруч з бійцями УПА. До Олекси раптом приходить інсайт щодо важливості української мови, тому й обіцяє собі, що після звільнення з ув’язнення вступить на українське відділення. Що Олекса згодом і робить. 

На волі Олекса знайомиться з іншим одеським дисидентом та лексикографом Святославом Караванським, підтримує близькі контакти з Леонідом Осикою, Миколою Вінграновським, провадить активну громадську діяльність. Це не залишається непоміченим, тому в 72-му році на Бджолексу чекає наступний, вже значно довший термін. 

5 років він перебуває в ув’язненні, у грубих шкільних зошитах пише конспекти, вивчає литовську, латиську, англійську та румунську, укладає кореневий словник. Пише в засланні сонети, через цю класичну форму згадує далекий Київ та Одесу, Чорне море. 

«Сексуалія»: кіносценарій Різниківа

Мою увагу привернув кіносценарій Різниківа «Сексуалія», у якому він працює із темою українізації у 60-х в Одесі. Тема дуже неочевидна з назви, погоджуюся, тому я і хочу поговорити про цей текст детальніше. 

Події «Сексуалії» розгортаються в Кароліно-Бугазі: «Невичерпне безкрає ліжко кохання! Державо сексу і транзисторів, поцілунків і трунків, генераторе струмів вогненних і незбагненних, що передаються з очей в очиці без дротів, без кабелів, без локаторів». Сподіваюся, колись на цих тезах будуватиме свою туристичну політику Кароліно-Бугаз. 

Окрім утіх плоті герої-студенти, лежачи під нещадним південним сонцем, розмірковують про українізацію. Очевидячки, це не 20-ті, але хлопцям з філфаків і просто небайдужим громадянам страшно від тої кількості російської, яку вони чують на вулицях Одеси. 

Не варто вимагати від «Сексуалії» реалізму чи бодай реалістичності в сюжетних поворотах. Майте на увазі, що події вигадані, тому за помахом чарівної московської палички на Одесу та й на всю Україну у складі Радянського Союзу чекають серйозні зміни. Наш головний герой працює в університетській газеті, яка фактично є єдиним українськомовним органом повністю зросійщеного університету, де викладачі провадять заняття російською, бо так зручніше, а вихідці із села переламують себе, щоб адаптуватися до нового середовища. 

Раптом стається немислиме для нашого героя і його оточення: ректор університету заявляє, що за рознарядкою з москви треба перевести всі українські університети на українську. Це засідання прописано особливо комічно, з усіма воплями і обуренням ленінградських вчених про те, як же так, що їм в Одесі треба викладати українською. 

А от що трапилося далі, цього я вже вам не розкажу. Насправді, попри дуже інтересний нахил до еротики, цей невеличкий текст, написаний у 80-х, проговорює питання постколоніалізму (бо ж не просто так студент з Індії співає українських пісень і говорить про Британію), українського дисидентства, репресій 30-х років та загальній ситуації в Одесі у 60-х. 

 

Зрештою Різників чітко розуміє причини тодішнього стану речей у місті і країні загалом. Виявом так званої подвійної свідомості колонізованого у тексті є розмова студента з ректором, коли той розповідає, як у 30-х розкуркулили його діда, а потім уже він сам, знаючи про історію своєї родини, не посмів жодним способом запобігти репресіям своїх однокурсників, а згодом і студентів. 

Бджолекса

І тут, на завершення, маю ще розповісти про псевдонім Різниківа, бо він безпосередньо дає відповідь на те, як не впадати в байдужість і працювати на користь загального добра. 

x

В одній зі своїх поезій він пише: 

На тлі Шевченка і Маланюка,

На тлі Франка, чи Вінграна, чи Лесі

Ти сам собі таким дрібним здаєшся,

Що годі вдень із ліхтарем шукать.

Але ти є. Існуєш. Ти живеш.

І комплекс меншості тебе пече і

крає,

Аж поки ти не втямиш

врешті-решт:

Бог Бджілку і Слона НЕ зіставляє.

Ти – не на тлі.

Ти сам собі.

БДЖОЛА є!!

Є Бджолекса, і є ми, маленькі бджілки, які злетяться, як на мед, на фестиваль PORT 30-31 серпня в Одесу. До зустрічі!