Одеса, яка живе в текстах: літературознавиця Ангеліна Столітня про образ міста та фестиваль PORT

Одеса завжди була місцем, де зустрічаються море, люди і література. 30–31 серпня місто прийматиме перший літературний фестиваль PORT. Він стане новим культурним майданчиком на Півдні України. У рамках події багато говоритимуть про сучасний літературний процес і Південь нашої країни у текстах, зокрема і про Одесу як художній простір. 

А про те, як місто надихає письменників, про його образ у різних авторів — читайте в роздумах літературознавиці, авторки і ведучої подкасту «Правда і кривда» та літературної редакторки Ангеліни Столітньої.

Ну і пакуйте речі на PORT!

Далі слова авторки.

«Збираюсь потрохи в Одесу» — писала Леся Українка у листах до брата. Сподіваюся, ви теж потрохи збираєтеся в Одесу на літературний фестиваль PORT наприкінці серпня. Якраз «Порт» запропонував мені пошукати  і пописати про Одесу як художній простір! А я шо? Я в захваті пішла думать і шукать, шоб тепер ось розповісти вам про образи Одеси. 

Я навмисне не буду говорити про «Майстра корабля» і «Танжер», бо як хочете дізнатися про перший, дивіться мою лекцію про нього, а другий просто читайте собі, шо там розказувать. Буду рухатися не зовсім хронологічно. 

Ісмаїл Гаспринський: «Французькі листи»

Почну з дуже-дуже неочевидного тексту! Це роман кримськотатарського письменника і просвітника Ісмаїла Гаспринського. Чесно, я дуже-дуже раджу почитати цю книжку, бо те, з якою іронією Гаспринський перевертає колоніальний погляд проти самої імперії — ну просто неймовірно! Скоро у видавництві «Сафран», до речі, можна буде придбати і монографію, і самі «Листи», тож ви знаєте, де шукати.

x

До чого тут Одеса? А до того, що саме Одеса відкриває «Французькі листи». Сюжет такий: Молла Аббас хоче потрапити до країни френгів (так він називає Європу), щоб відвідати мусульманські святині так званого цивілізованого світу. Якраз-таки Одеса стає точкою входу до європейського простору. 

До речі, про цей бік Одеси писав у «Історії Чорного моря» Чарлз Кінґ: «Для України Одеса могла би стати корисним козирем у стремлінні молодої держави в майбутньому вступити до Евроспілки, отримавши цілковите визнання яко держава европейська в географічному, культурному та політичному значеннях», але це я вже трохи відволіклась на побічні речі. Цитата так, на подумати…

В Одесі герой знайомиться із мадемуазель Жозефіною, яка на початках стає його провідницею до європейського світу. Що інтересно, так це те, що Жозефіна — далеко не єдина європейка в Одесі, тут френги (європейці), з подивом зазначає герой, на кожному кроці, ще й кожен має свою думку про все (ми чи не ми?). 

Гаспринський чітко окреслює центр міста, знайомий буквально кожному й кожній: спочатку в Оперний (перша зустріч з французкою), потім — в готель (подарувати їй шубу, бо вона любить подарунки), а опісля блукати Приморським бульваром і думати, як же бути із раптовою симпатією до Жозефіни. 

Скажете, Одеса тут епізодична? А я так не думаю! Бо з Одеси герой вирушає до Парижа, Одеса дуже традиційно прописана як місце «між», такий собі перевалковий пункт, який для багатьох авторів та їхніх героїв стане вирішальним. 

Іван Микитенко: «Вуркагани»

Якщо вже йти у зовсім непопулярні тексти, то я хотіла б говорити тут про «Вуркагани» Івана Микитенка. Зараз його ім’я забуте (і слава богу), а у 20-х він був чи не головним драматургом соцреалізму. Він же – батько соцреалістського кітчу, він же, за словами Докії Гуменної «диктатор і деспот в побуті літераторів». 

Саме в Одесі розпочинається літературна кар’єра Микитенка. Тут він у 25 років раптом без жодної освіти стає завідувачем літературної частини Одеського державного драматичного театру, згодом — засновником Всеукраїнського об’єднання пролетарських письменників, ну а вже потім дослужується до спілки письменників УРСР. 

За п’єсою Івана Микитенка «Кадри» Лесь Курбас ставить виставу, яку вже через кілька років Микитенко буде поливати брудом. Це вже буде в Харкові, а до чого ж тут Одеса? А до того, що саме Одеса дарує Микитенкові «Кадри». Дарує буквально. Він краде текст у студента Волошина, який приніс свій рукопис у Спілку, щоб старші письменники прочитали і дали так званий фідбек. Хто ж знав, що метри будуть красти «Кадри». 

Історія прекрасна, адже попри скандал, п’єса залишилася за Микитенком, з часом всі забули про існування ошуканого студента Волошина. А Микитенко закріплюється в пантеоні партійних письменників і строчить одну за одною драми про чудове радянське життя. 

x

«Вуркагани» (1927) з’являються ще перед історією з інтелектуальними крадіжками, але якраз це оповідання натякає на те, як аналізувати подальший здобуток автора. Але, чесно кажучи, я в захваті від цього тексту! Бо це своєрідний роман про митця, вписаний в рамки ранньорадянської дійсності в морському пейзажі. 

У центрі оповіді перебуває 13-річний Альоша, який потрапляє до інтернату неназваного південного міста. У Альоші одна мрія — стати скульптором і вступити в «художествене», але де ж взяти гроші на «антилінгентий» одяг? Без піджака ж його не приймуть за серйозну людину. 

Насправді я читала цю історію як таку собі пародію на «Місто», бо в художньому плані «Вуркагани» явно програють, але сама стихійність Одеси прописана живо і наївно, очима Альоші, який «всмоктує очима, вухами, всім тілом прекрасне одеське місто». 

Більше того, море і місто тут не існують як суперечності, а навпаки «працюють» як одне ціле. Альоша сприймає цілу Одесу як «море, що вийшло з берегів», яке заворожує його постійним рухом і хвилями галасу «Привозу» і дає йому образи для творчості, стає для нього прихистком (він буквально засинає під пам’ятником Дюку, коли не має місця для ночівлі).  

Микитенко (якщо припустимо, що це писав саме він) вибудовує простір містян у білому і на контрасті, звісно, пролетарів. Третьою категорією є хлопчаки з інтернату, які в жоден соціальний стан вписатися не можуть, тому входять до так званого кримінального простору Одеси (до речі, романтизації крадіжок тут якраз-таки немає). 

Альоша захлинається сльозами від образи і обіцяє собі, спостерігаючи за морем на «Отраді», що він ще тут всім покаже. Так він опиняється в психіатричній лікарні на Слобідці, де найкращою терапією виявляється мистецтво. Ну а Одеса — це як завжди транзитний простір, бо шлях митця завжди спрямований кудись далі, куди Альоша і вирушає. 

Якщо хочете більше дізнатися про Одесу в літературі — пакуйте речі на PORT. 

Читати також: Голоси Півдня: хто писав і пише про Одесу з українських письменників