Гурт «Циферблат» довго і вперто будував свій шлях на українській сцені, не підлаштовуючись під мейнстрим, але зрештою опинився в його епіцентрі. Їхня музика – це особливий простір, де мінімалізм переплітається з глибокими сенсами, а кожен трек – це історія, яка залишається з тобою надовго.
Минулого року вони майже взяли Нацвідбір, цього – виграли. За результатами голосування членів журі й глядачів, «Циферблат» перемогли з піснею «Bird of Pray». Вони отримали 19 балів: 9 від журі, 10 балів від глядачів і тепер представлятимуть Україну на Євробаченні.
«Море людей» поспілкувалися з фронтменом гурту «Циферблат» Даніїлом Лещинським, аби дізнатись, як змінювався їхній творчий шлях через роки? Що думають про українську музику на світовій арені та які плани мають на головну сцену Європи?
Про все це, і навіть більше, читайте у великому інтерв’ю.
– Минулого року ваша пісня «Place i call home» на Національному відборі зайняла друге місце. Тоді, за словами Валі одному з українських медіа, розчарування не було, ти додав, що перемогти дуже хотілось. В цьому році все вийшло, якнайкраще. Поділись першими емоціями після оголошення результатів? Мені здалося, що ти виглядаєш дуже збентеженим
– Я не думаю, що відчуваю якийсь величезний спектр емоцій. Бо ти, як музикантка, як ніхто знаєш, скільки сил покладається на будь-яку музичну роботу, скільки нервів витрачається. Зрештою, у сухому залишку залишається мало якихось природних відчуттів.
Я не думав про перемогу на цьому конкурсі. Ми просто робили свою справу. Ми знали, що наша ціль — виграти національний відбір. Але при тому всьому моя дурна природна емпатія, яка інколи мені навіть заважає, переживала за деяких учасників. Це не якісь хитрі слова — просто були виконавці, які заслуговували цього не менше за нас.
У той момент я більше думав про результати, про, скажімо, Khayat. Мене здивувала оцінка глядачів, бо його виступ був найпрофесійнішим на відборі. Я вже неодноразово казав про це і від своєї думки не відхиляюся жодним чином.
Я не думав про щось тріумфальне. Розумів, що на нас покладається велика відповідальність. Для мене це не порожній івент, не порожній конкурс.
Я розумію, наскільки він важливий для нашої держави, ще з часів Руслани. Вона була не першою, але першою, хто привіз перемогу в Україну. Тоді цей конкурс почали сприймати як важливий медійний процес.
Тож для мене це відповідальність. Я про це думав. Не було в мене ейфорії. Я доросла людина, зрештою. Може, я й не виглядаю як супердоросла людина, але я нею є.
— Колись я брала інтерв’ю у Руслани Хазіпової, учасниці Dakh Daughters. Це було у 2017 році, коли вони приїжджали в Одесу зі спектаклем «Антигона». І ми з нею заговорили про Євробачення. Вона сказала таку тезу: «Євробачення — це велика профанація мистецтва».
Загалом, я часто зустрічаю цю думку серед одеських музикантів, особливо в андеграундній спільноті. Вони нібито вважають, що це не конкурс музики, а більше про шоу, у якому не бачать сенсу. Що думаєш? Як можеш це прокоментувати?
— Очевидно, що вони не дуже слідкують за цим конкурсом. Я не хочу їх звинувачувати, але видається, що саме так воно і є, судячи з відповіді. Все-таки це музичний конкурс, який відкрив багато артистів і музикантів, які згодом мали дуже успішну світову кар’єру.
Та ж Селін Діон, Secret Garden із Норвегії… Ну, зрештою, ABBA — шведські легенди, які свого часу виграли Євробачення. Назвати їх просто «шоу», а не музикантами — неможливо.
Якщо говорити про сучасний контекст, то так, це шоу, яке намагається робити рейтинги. Але музичний аспект там присутній на повну. Взагалі, у музиці складно провести межу. Якщо є шоу, в якому звучить музика, то це вже не просто шоу, а шоу з музичним наповненням.
Щоб відповідати скептикам, вони самі мають дивитися конкурс. Тоді їм буде легше оперувати аргументами. Бо андеграундний музикант — це людина з мріями й цілями. Я не хочу звучати грубо, але власну неспроможність або невдачі він приписує зовнішнім обставинам.
Наприклад, каже: «Євробачення — це лайно», «там усе по формату», «вони мене недостойні». Але насправді там є свої складнощі, які не кожен може подолати. Я не хочу нікого принижувати, просто натякаю, що все набагато складніше, ніж здається. І все-таки музичний аспект у цьому конкурсі ще й як присутній. Мені здається, ми це доводимо на прикладі нашого гурту.
— Слідкую за соціальними мережами й бачу, що вашу пісню «Bird of Prey» прям підхоплюють, вона лунає звідусіль. І це не музика формату, але все ж таки вона набуває популярності завдяки вам.
Митці зараз можуть не прив’язувати себе до якогось музичного стилю. Вони можуть просто творити й бути почутими в Україні. Чи були моменти, коли ви сумнівалися у виборі пісні на Нацвідбір Євробачення?
— Ну, направду кажучи, сумнівів не було, але зрештою у нас були варіанти, якими ми могли оперувати, тобто не одна композиція. Ми вибирали з трьох композицій. Це не означає, що ми писали їх саме під Євробачення, але у нас був вибір, і ми зупинилися саме на «Bird of Pray».
Сказати, що ми сумнівалися, — ні. Ми питалися порад, але для нас було найважливішим, щоб ця пісня здавалася такою, ніби вона з нашої звичайної дискографії. Тому що минулого року ми все ж таки відходили від нашого звичного стилю виконання, і в цьому році це було наріжним каменем. Треба було обрати композицію, яка не просто не викликала б сорому, а яка була б частиною нашого музичного альбому. Саме з такого принципу ми й виходили.
І так, вона неформатна в якомусь сенсі. Але, знову ж таки, ті, хто дійсно дивляться Євробачення, знають, що формат — справа наживна. Може бути формат, може бути не формат — все вирішує конкретна ситуація, артист, харизма тощо.
— Ти кажеш, що були певні поради. Чи я правильно зрозуміла, що були моменти, які ви підлаштовували під Євробачення?
— Ні, такі поради нам давати не можуть, бо у нас у гурті три перфекціоністи. Ну, принаймні двоє точно. Я не про себе зараз, а про Федю і Валю. Тож поради, які б змушували нас змінювати щось у структурі пісні, — ні, таких не було. Але суто косметичні поради — так.
Наприклад, додати щось гучніше, десь зменшити, додати більше драматизму. Так, нам деякі люди радили. Та ж Тіна Кароль, яка була максимально залучена в цю подію, давала поради, і вони були дієвими. Засмучу хейтерів Тіни Кароль, але її поради справді допомогли. Вона в цьому чудово розбирається. Можливо, комусь здається інакше, але я підтверджую це на власному досвіді.
— Чи допомагає Тіна зараз вам із постановкою на Євробачення? Ви зараз над цим працюєте? Вона якось залучена до процесу чи ні? Якщо так, то чи є вже якесь уявлення, яким буде виступ у Швейцарії?
— У Тіни Кароль був контракт із Суспільним на період проведення Національного відбору. А що відбувається далі — це вже її власна або моя ініціатива.
Чи говорили ми з нею про те, що буде у Швейцарії? Ще ні. Хоча я обіцяв їй написати… але досі цього не зробив. Не знаю чому. Мабуть, трошки зациклений на собі, треба це виправляти. Загалом, ні, поки що ми з нею не спілкувалися про це. Не знаю, чи будемо щось змінювати, виходячи з її порад.
А щодо нашої власної команди… Знаєш, Люсі, коли люди оцінюють Євробачення і наших представників, вони завжди забувають, що артисти їздять туди здебільшого власним коштом, власними силами, власною командою.
Тож, так, вирішувати все доведеться нам. Хоча, зрештою, критикувати чи підтримувати нас буде вся країна. Але більша частина процесу покладається саме на артиста, а не на державу чи Суспільне, як дехто може подумати. Вони підтримують, так, але якщо ми хочемо додати помпезності, монументальності, — це вже залежить від нас.
— Є ідеї щодо постановки? Чи плануєте зміни у звучанні або візуальному оформленні номера?
— Я ніколи не секретничаю. Я би щось дав, якби щось знав. Що я маю на увазі? Десь півтора тижня пройшло з фіналу національного відбору. Цей час ми приділили пошуку постановника, постановниці. І цей пошук, здається, завершено. Поки без імен, бо все-таки не хочеться порушувати інформаційну тишу. Я не знаю, як воно складеться зрештою. Деталей я просто не можу сказати.
Я знаю, які завдання стоять перед нами і які цілі. Наприклад, є перша репетиція — офіційна, на яку продають квитки безпосередньо на Євробаченні. Вона багато що вирішує. Wow-ефект, такий космічний wow-ефект, він обов’язковий, особливо коли йдеться про нашу композицію. Ми ж теж у реальності знаходимося.
Я думаю, що у нас це вдасться. Але сказати якісь деталі… Ми будемо відходити від того, що було на національному відборі. Нацвідбір має свій колорит, свою деталізацію і локалізацію. Ми знаходимося в Україні — це внутрішній відбір, тут почуття людей трохи інші. А є європейські прихильники — у них свої запити.
Тому, як реалісти, особливо з братом, ми, спостерігаючи за всім цим, прекрасно розуміємо, що треба робити. Але сказати зараз тобі: «Ось, у номері я буду злітати, потім у мене будуть стріляти» — такого я не знаю. Поки що.
— Ти казав, що це велика фінансова відповідальність для вас і для вашої команди. Можеш трохи відхилити завісу? Скільки загалом вже витрачено коштів, щоб реалізувати себе на Євробаченні?
— Я не знаю. Чесно, не знаю. Національний відбір також здебільшого проходить коштом артиста, якщо він хоче зробити щось грандіозне.
Я, чесно кажучи, в бюджет не заглядав. Валя любить цим займатися – у нього десь табличка відкрита, де все розписано з командою. Це немалі суми, але досить підйомні. Якщо їх побачить сторонній глядач, він не буде в шоці. Це не якісь шестизначні суми, ні.
Робочі витрати, які у когось є можливість покрити, у когось ні. Ми по мінімуму використовуємо кошти, бо теж не супербагаті люди. Ми ж музиканти з України. У нас, ти ж розумієш, не так багато фінансів. Вони є якісь, але як на Євробачення їхати – це вже інше питання.
— Напередодні інтерв’ю ти також зауважив, що зараз дуже багато обговорень, мітингів та іншого, що стосується Євробачення і вашого виступу у Швейцарії. Які основні виклики перед вами зараз?
— Знаєш, це як іти в невідомість. Ти колись грала в комп’ютерні ігри? Пам’ятаєш таку гру «Герої меча і магії»? Там є земля, де ти себе бачиш. А є земля, яку ти не бачиш. І там темно-темно, там зірочки… Коротше, закрита територія. Ти не знаєш, що там відбувається. Там може ворог сидіти.
Тут така сама історія. Я Євробачення бачу от там, де мій герой-персонаж на коні пострибає, він бачить новий шматочок мапи. Зараз усе виглядає адекватно. А що буде далі? Наприклад, через місяць — я не знаю. Може, доведеться відбиватися від якихось проросійських журналістів, щоб вони не лізли і не намагалися хайпувати на Україні. Купа різних складнощів може бути.
З музичного боку я б не сказав, що ми з чимось стикаємося. Взагалі-то вся робота вже здебільшого зроблена.Тут справа вже у візуалізації. Сплю, звісно, мало… Але що ти, багато спиш? Ні. У тебе ж шахеди літають в Одесі. Загалом нічого не змінилося. Для українців нічого складного немає.
— Ваш шлях до національної сцени був досить довгим, в цьому році «Циферблат» святкуватиме десятиріччя. За цей час було зроблено безліч, як маленьких, так і великих кроків. Я добре пам’ятаю, як ви починали і як довго ваша музика була недооціненою слухачем. Втім, ви собі не зрадили, і досі не підлаштовуєтесь під запити мейнстриму. Але все ж таки певні зміни у звучанні присутні.
Отож, як ви, як гурт, змінювались з кожним етапом вашої кар’єри і що найбільше мотивувало вас рухатися вперед?
— Можна згадати нашу спільну поїздку, наприклад, з трьома концертами. Вже тоді, правду кажучи, ми відрізнялися як гурт від тих, з ким у Києві перебували.
Чи робили ми це гарно? Ні. Чи робили ми це якісно? Ні. Чи вміли ми попадати в ноти? Ні. І зрештою, коли ти особисто знаєш про це, екзистенційно відчуваєш, що відбувалося, не виникає питання, чому нічого не складалося.
Є емоційний та інтелектуальний зріст особистості. У нас з братом, я це називаю, «пізнє дозрівання». Хоча нам на той час, у 2017 році, вже було 20+, що на Заході вважається абсолютно зрілим музичним віком для роботи… Ну, там, у Британії, в Америці.
А у нас, в Україні, це як зі спортом: чомусь вічно молоді – вічно перспективні. І воно так і в голові було. Я не вважав себе дорослою людиною. Я був дитиною.
Я і зараз, в принципі, не особливо змінився, але от це пізнє дозрівання… У нас з братом воно прямо на обличчі. Чому так відбувається? Знаєш, я колись бачив ролик… Один продюсер розповідав про періоди музичного дозрівання. Для когось є пізній період, є ранній.
Ось, наприклад, Артюр Рембо писав вірші у 16-17 років, а потім у 20 — перестав. А той же Пітер Ґебріел розпочав сольну кар’єру у 28 чи 29 років. Або Стінг — його сольна кар’єра, яка, в принципі, стала його найбільшим досягненням, почалася ближче до 30-ти. Чому так відбувається — складно сказати. Є якісь перипетії в мозку людини.
І я не вважаю, що нас колись недооцінили. Ні. У будь-який період нашого існування ми мали рівно те, що заслужили. Скільки роботи зробили — те й отримали. Це моя особиста думка. Чи хотілося кинути? Ні, ніколи. Тому що я насправді нічого іншого особливо й робити не вмів. Ну так, в офісі міг удавати, що вмію надсилати повідомлення, писати пошту і все таке. Але це — це лірика. Цього недостатньо.
В принципі, я вмів тільки це: музикувати, щось генерувати. Тож сумнівів у мене ніяких не було. Чи було складно? Ну, ти сама прекрасно знаєш, наскільки це складно. Наскільки це невдячна праця. Але відстоювати себе, свої кордони, бути завжди вірним собі, не зраджувати — це головний постулат справжнього музиканта чи музикантки.
— Валя в інтерв’ю Суспільному зауважував, що ніякого розвитку української музики і попиту на українську музику за кордоном немає. Виконавці, які перемагали, так і не зробили собі там ім’я. Ти додав, що в Україні не працює все добре, аби наша\ваша музика стала культурним феноменом світу. Ну, по перше чого не вистачає нашим виконавцям аби заявити про себе тут?
— За слова Валі я не можу ручатися чи коментувати, тому що у нього свій погляд — дещо злий, агресивний, але водночас справедливий. Він має свій погляд на музичну індустрію загалом. Плюс, Валя в цьому… не знаю, не побоюся сказати «болоті», — він краще борсається. Він не тоне в ньому.
А от щодо моїх слів — тут уже мова фактів. Українська рок-музика, реп-музика чи будь-яка інша, навіть неокласика, не представлена потужно за кордоном. Далеко ходити не треба. Литва має свій гурт — якщо пам’ятаєш Brainstorm. У Литви є свій представник у Європі, на світовому економічно-музичному ринку. У Фінляндії є. У Норвегії, у Швеції. Але чим ми гірші?
Ми, як політичний етнос, молода країна. Звинувачувати нас у тому, що нас там немає, не варто. Нам вставляли палки в колеса хто завгодно. Але прийшов час. І станом на зараз у Європі немає українського гурту, який би став музичним явищем і займав тверде, самостійне місце. Це, знову ж таки, мова фактів.
Якщо хтось мені заперечить і скаже, що ось є Gogol Bordello… Але це нішева музика, яка має спільний корінь з Україною лише в тому, що хлопці звідси. Це нюансний момент.
«ДахаБраха» — це продукт українського колориту, але він не є конкурентом на європейському економічному музичному ринку.
— То що нам потрібно для того, щоб нас почули за кордоном? Не просто почули, а щоб нас слухали?
— Ну, хай про це говорить Ваня Клименко, хай говорять ті, хто робить хіти, ті, хто хоче отримати «Ґреммі». Я не експерт у цьому. Я розумію лише одне: Україні не вистачає сміливості бути унікальною. І, звичайно, знання англійської мови. Як і в спорті — нашим футболістам за кордоном не вистачає знання мови, щоб правильно репрезентувати себе.
Ну і молодість. Молодість української нації як політичного гравця теж відіграє свою роль. Ті країни, які я перелічив раніше і які вже мають свій внесок у європейську музичну індустрію, існують як політичні нації набагато довше за нас з історичної точки зору.
Ми ні в чому не винні. Ми не якісь не такі. Просто ще не настав час. Але цей час треба пришвидшувати. Цей момент настане. Можливо, у неочікуваній формі, можливо, з неочікуваними персонажами, але це має статися. Бо так працює світ. Ми нічим не відрізняємося. Ми такі ж люди. Дві ноги, дві руки.
— Як гадаєш, чи допоможе вам Євробачення заявити про себе у світі так, щоб вас не припиняли слухати закордоном? Якщо говорити про Євробачення, то все-таки українським переможцям це не зіграло на руку популярності у світі.
— Це великий обсяг праці, який, знову ж таки, залежить від обставин. Чи була у них така мета? Чи було це самоціллю? Здається, що ні.
У Джамали, можливо, була така ціль, але не склалося. Я ж кажу, що це може виринути в найнесподіваніших іпостасях. Чи хочемо ми скористатися цією можливістю? Так. Але все залежить і від нас, і не від нас. Це примхи долі. Це все барабан, який крутиться, і як він там стане, на яку клітинку випаде…
Так, можливо, не всі представники України на Євробаченні, які мали успішний результат, були унікальними для європейського ринку. А можливо, вони зробили недостатньо для того, щоб існувати після Євробачення. Бо саме існування після Євробачення — це основне.
Якщо ми візьмемо гурт Måneskin, то вони просто були готові до цього завчасно. Але я б нікого не звинувачував. Україна — молода нація, особливо як незалежна структура, і, можливо, такого шансу не було раніше. Зараз до нас прикута більша увага, зараз нам дається більше можливостей.
Зараз ми всередині нашої країни навіть краще розбираємося зі своєю мовою та культурним надбанням, ніж тоді, коли вигравала та ж Джамала чи інші представники показували гарні результати. Все залежить від факторів. Ми повинні спочатку розібратися в собі. Коли буде консенсус і прийняття самих себе, тоді легше буде працювати і за кордоном. Це має бути консолідація.
Зараз, можливо, настав цей час. А, можливо, і ні. Побачимо. Не хочеться просто наврочити.
— Якщо говорити про Україну зараз, про повномасштабне вторгнення і про вашу пісню, з якою ви перемогли на відборі — «Bird of Prey». У пісні, як на мене, простежується зв’язок з Україною та її реаліями сьогодні. Як гадаєш, що ваша музика загалом може дати Україні та світу в контексті того, що відбувається зараз?
— Я вважаю, що взагалі плеяда артистів, яка зараз є в Україні, після повномасштабного вторгнення дещо змінила акценти та позиції. Вони всі дуже добре рефлексують на те, що відбувається всередині країни. В цьому і є перевага цих нових артистів.
Чи ми потрапили в цю хвилю? Я вважаю, що так. Бо до повномасштабного вторгнення ми не були настільки помітними. Чи несемо ми щось українське у своїй творчості? Чи несемо ми меседж у Європу? Меседж — це дуже дивне слово. Воно насправді нічого не означає, воно знецінене. Але чи несемо ми біль і історію, в якій живемо? Так, звичайно. Ми будемо робити все, щоб зачепити тих людей, які думають, що їх це не стосується. Це завдання номер один.
Коли Україна відправляє свого представника на Євробачення, це привілей. Ми не маємо ставити на перше місце лише власні інтереси. Зараз такий час. Можливо, раніше було інакше. Але зараз ми їдемо туди як медійний голос України в Європі.
І хто би що не казав про цей конкурс — мовляв, це «конкурс домогосподарок» чи ще щось подібне — це не відповідає дійсності. Це дійсно масштабна подія, яку дивляться австралійці, американці, вся континентальна Європа, Британія. Цей конкурс дивляться сотні мільйонів людей.
Завдання української делегації — звучати голосно і бути зрозумілими. Чи є в нашій пісні те, що має почути європеєць? Так, є. І навіть більше.
А пафосні слова залишимо медіа, тому що я пафосно говорити за себе не можу. Ми знаємо свою роботу і розуміємо, для чого їдемо.
— Підсумую, що музика може бути інструментом для змін.
— А як же! Хіба американський рок-н-рол 60-х років не вплинув на закінчення війни у В’єтнамі і на імпічмент? Вплинув.
Музика завжди впливає на суспільні процеси. Вона, як культурний феномен, формує те, що відбувається у світі. Тільки дурень цього не бачить. Історія має багато таких прикладів. От так і панк-рок у Британії вплинув на погляди людей, на анархізм, на протест проти влади й подібні речі.
Музика — це віха, це найвищий щабель. Культура загалом є вершиною розвитку суспільства. Вона рефлексує на те, що відбувається, і водночас керує цими процесами.
— Після перемоги на Нацвідборі багато людей починають дивитися на вас як на символ нової музичної хвилі. Принаймні такі коментарі, або подібні до них читала на фейсбуці. Як ставишся до того, щоб бути частиною цієї нової хвилі і чи відчуваєш на собі тиск відповідальності?
— Та для того, щоб не відчувати тиску, можна випити джин-тонік і просто спокійно провести день. Ну, ти ж мене прекрасно розумієш. Чи приставку включити… Тиск є, але з ним треба справлятися.
Мій брат придумав це поняття — «нова хвиля», і воно пішло в народ. Воно, зрештою, й у мене в голові застряло. Я його навіть у фіналі Нацвідбору згадав.
В Україні під час великої війни з російською федерацією, починаючи з 2014 року (а то й раніше, насправді), відбулося, на нашу думку, два ренесанси нової хвилі музики. Перший ми добряче профігачили. Там і «Колір» був, і «П’ятий вимір» був, і ще багато гуртів: Tik Tu, Afliyan. Багато було. Ми цей момент пропустили. Вірніше, обставини не склалися так, щоб він став вирішальним.
Зараз, на мою думку і на думку мого брата, відбувається ренесанс номер два. Він більш вдалий, але його теж можна пропустити. Чи відчуваю відповідальність? Так, відчуваю. Бо… хто, як не ми.
Треба користуватися публічною можливістю, допомагати, кричати про те, що без глядачів, без аудиторії той ренесанс, та нова хвиля, яка відбувається природним процесом, може не вижити. Вона може заклякнути, і це цунамі просто зійде нанівець.
Я відчуваю відповідальність. Намагаюся використовувати будь-які творчі засоби, навіть белетристику, щоб популяризувати цю ідею, щоб люди більше знайомилися з артистами минулого і сьогодення.
Якщо для цього треба просто вирвати мікрофон і сказати про це на Національному відборі — окей, зробимо так. Бо мені приємно. Мені хочеться побувати на концертах тих артистів, які вже зараз «померли»… Ну, я маю на увазі, як гурт або як музичне явище. І знову прийти на цей концерт.
Якщо для цього треба допомогти й взяти на себе цю місію — окей. Для цього ми тут і працюємо. Насправді це і є основною причиною нашої праці. А як інакше? В принципі, я і мої хлопці — це збірний образ усього того, що відбувалося за останні десять років. І це міг би бути не я, а хто завгодно. Інший гурт. Ви – «Колір», «П’ятий вимір» — будь-хто. Ми просто потрапили в цей момент, стали якоюсь фінальною точкою всього цього. Значить, на нас лежить відповідальність — допомагати нагадувати, що насправді все це багатошарове.
— «Циферблат» зараз у центрі уваги, але що для тебе є найбільшим досягненням у кар’єрі? Якби тобі довелося вибрати одну мить, яку ти вважаєш найважливішою, що б це було і чому?
— Кожен митець розуміє, в який момент стався перелом. Євробачення — це лише вершечок, уже наслідок, а не причина. Найважливіший перелом…
Думаю, що знайомство з Федором — найважливіша подія в історії гурту. Це був 2019 рік. Складна ситуація, скажімо так. Це не означає, що ми хотіли припиняти щось робити, але це була віха, і нам потрібен був новий погляд на музику. Нам потрібен був новий сильний барабанщик, нова ритм-секція.
Це стало найважливішою подією, коли Сергій Любинський, продюсер на студії Revet Sound, подзвонив. Сергій його порадив. Федор тоді грав у Morphine Suffering, здається.
Наше знайомство відбулося так: він думав, що гратиме за 100 $ за один виступ… І зрештою ці 100 $ він так і не отримав. Тому, як би… залишився надовго. Це, напевно, найважливіший етап новітньої історії гурту.
А найскладнішим і найвизначальнішим моментом був… Пам’ятаєш фестиваль «Тарас Бульба»? Ми там отримали Гран-прі у 2018 році, здається. Це нас врятувало в якомусь сенсі.
— Ваш перший виїзний концерт відбувся в Одесі дуууже давно, минулого року ви приїхали в рамках великого туру «Перетворення». Порівняймо. Що можеш сказати про одеську аудиторію, наскільки їй цікава музична культура українська.
— Це був складний період, але в Одесу ми приїжджали щасливими. По перше — це місто, яке не чуже нам із братом. Особливо якщо говорити про Валю. Він тут і одружений був, і діти у нього тут з’являлися. І зрештою, там пахне морем. Ну, про що ще говорити?
Це місто окриляє. Воно щасливе саме по собі. Там люди живуть набагато щасливіше, ніж у Києві. При всій повазі до столиці. Люди більш відкриті, комунікабельніші, веселіші, з гарним почуттям гумору. Емоційний інтелект тут розвинений краще. Місто впливає на це. Це особливе місце.
— Ти згадав, про ваш концерт в Одесі у 2017 році. Тоді було все досить печально на концерті. Аудиторії було не так багато. Можеш провести паралель? Як змінилося сприйняття вашої музики в Одесі тоді й зараз?
— Я все-таки вважаю, що не ми настільки змінилися, як змінилася публіка. З’явилася плеяда людей, яка повністю поглинає україномовний продукт — краще, ніж у 2017 році. Це очевидний факт.
Якщо говорити суто з технічного погляду, то це вже інша сцена, значно більша кількість людей. Коли постійно проходив повз філармонію. Я там мріяв зіграти. Пам’ятаю, коли ще раніше ходив Одесою, бачив афіші Epolets, «Скай». Хотів теж виступити там. І зрештою цього досяг.
Там неймовірна атмосфера. Щось сакральне в тому всьому є: вітражі, скло, величезна стеля. Як це можна порівняти?
Але й у More Music Club теж класно було. Я б зараз навіть вибрав концерт там, а не у філармонії. Тому що там можна грати для своїх друзів, а зараз це набагато цінніше, ніж просто виступати перед великою аудиторією.
Змінилося все за цей час. Не змінився лише я. Тобто, моє мислення. А це найважливіше, і за це я пишаюся собою.
— Ти помітив якісь зміни в самій Одесі? Я вже не про концерт, а, наприклад, про її українську складову.
— Шкода, що тут немає мого брата, він би сказав більше. Але так, звичайно. Зайшов у грузинський ресторан, і мене обслуговували повністю українською — без жодних заперечень. Навіть у нас у складі є люди, які розмовляють російською. Але офіціант чи офіціантка — не пам’ятаю точно — принципово спілкувалися українською. Це про щось говорить.
Змінилася Одеса. Зайшов у «Сільпо», купити сигарети чи щось таке… І на касі мене обслуговували українською. Принципово. Колись могли б знехтувати цим правилом, а зараз — ні. Місто змінилося.
Тим більше воно це довело не мені особисто, а всій країні. Довело у протистоянні з росією. При всіх мінусах і плюсах Одеса ментально українське місто. І воно таким буде завжди. Це не пафосні слова. Це реальність, підтверджена досвідом війни.
Мені здається, що це місто ніколи не було… Як це не грубо сказати? Пропащим. Воно завжди мало шанси. А зараз — тим більше.
Нам намагаються нав’язати якусь «історичну правду» щодо цих міст. І не тільки Одеси, а й Харкова. Але прикол у тому, що я дещо в історії розумію. Тим більше, що я закінчив історичний факультет Національного університету імені Шевченка. І повоювати з такими дебілами, які знають історію навпаки й викручують її, як хочуть, я можу.
Одеса — це українське місто. І воно буде вчитися на власних помилках, як і кожне місто. Київ у цьому плані нічим не кращий. Йому теж треба дечому повчитися в одеситів. Як мінімум — бути простішими й дивитися на життя більш розкуто.