Пам'ятник Дюку в мішках. Фото: Одеська міська рада
Пам'ятник Дюку в мішках. Фото: Одеська міська рада
24 лютого 2022 року кожен із нас пам’ятає дуже чітко: по годинах, по дзвінках, по перших рішеннях. Ми були в різних містах і жили різні життя. Але вранці все змінилося.
Ми згадали, де були того ранку і як для нас почався день, який триває вже чотири роки.
Вероніка Полякова, CEO
Памʼятаю, як я прокинулась від вибухів. Тоді в мене залишалася подружка, яка в цей час не спала. Я знала, що почнеться війна, на відміну від своїх друзів, які вперто мені доводили, що цього ніколи не станеться. Вибігши на кухню, я подивилась на свою подругу — вона сиділа з наляканими очима і просто на мене дивилась. Я підійшла до вікна і сказала: «Ярослава, це — війна», і ми обидві заплакали. Після цього подзвонила сестрі, ми всі склали речі і поїхали до батьків, де я жила перший місяць. Памʼятаю, як страшно було. Страх, який ти відчуваєш вперше і який ще не навчився бороти.
Вже у батьків я написала своїм колегам. Тоді в мене був локальний одеський проєкт із колективом із 12 людей. Ніхто з них не знав, що робити. Ми зізвонились і ухвалили рішення, що будемо й надалі розповідати людям всі новини, які стосуються війни, і повідомляти корисну інформацію: як поводитися на блокпостах, що каже влада, де шукати достовірну інформацію. Через тиждень — закрила проєкт. Усі чоловіки, які працювали зі мною, мобілізувались, а жінки виїхали. З команди, яка налічувала 12 людей, нас залишилось двоє.
Роман Муніка, COO
Увечері напередодні якраз із родичами обговорювали план дій на випадок початку війни. На ранок усе почалося — я прокинувся від вибухів. Рідні приїхали до мене додому, як і планували. Якийсь час ми прожили всі разом.
Ілона Ківва, шеф-редакторка
Початок повномасштабного вторгнення я зустріла в Києві. Цей день я досі пам’ятаю похвилинно.
За кілька днів до цього майже не спала, тривожна валіза давно була зібрана — і саме в ніч на 24 лютого я чомусь її розібрала. Дивно, тієї ночі я нарешті нормально заснула, та вже о 5 ранку мене розбудив дзвінок подруги. Ніколи не забуду, що вона сказала — всього одне слово: «Почалося».
Далі були дзвінки батькам, друзям і збір тієї валізки, яку я так необачно розібрала. Я вирішила їхати до рідних — довго сумнівалася, чи правильно вчиняю, але в той момент думки були лише про те, аби побачити близьких.
Друзі їхали за мною з іншого кінця міста через затори. Кілька годин очікування: я бачила, як мої сусіди поспіхом виїжджають одні за одним. Пам’ятаю, як йшла до машини кілька кварталів — незнайомі люди пропонували підвезти. Тоді мене це так зачепило, що плакала я майже всю дорогу додому.
Перше, що зробила після приїзду, — почала працювати. Це допомагало триматися.
Світлана Матвієнко, SMM
У 2022 році 24 лютого — це ж і мій день народження — я зустріла у Львові. Хотіла відсвяткувати цей день купою екскурсій, на які записалася у переддень.
О 4 ранку мені подзвонила моя бабця. Я прокинулась і подумала, що вона геть здуріла вже, щоб так рано мене вітати. Перше, що вона сказала: «Може, приїдете до нас?». «Ще чого», — подумала я і лягла далі спати. За 5 хвилин у центрі Львова, де я орендувала апартаменти, залунала перша сирена в моєму житті.
Того дня ні я, ні хлопець не думали виїжджати за кордон, а понад усе хотіли повернутися в Одесу. І поки вся Україна рухалася зі Сходу на Захід, ми рухалися у напрямку Півдня. Того клятого дня усі залізничні й автобусні рейси в бік Одеси скасували. Якось ми дісталися до Тернополя, а звідти їхали в авто з трьома військовими, які буквально летіли у військову частину десь на Київщині. Інколи я згадую їх і сподіваюся, що усі ті хлопці досі живі.
В Одесу вдалося дістатися аж за півтора дні: ми спали на Вінницькому автовокзалі, тікали з нього ж, коли була чергова повітряна тривога, нас «намахали» на гроші у BlaBlaCar, ми їхали на таксі до Умані обхідними шляхами. Не люблю згадувати ті дні, але скажу, що повномасштабне вторгнення зробило мене кращою версією тієї людини, яка була до 2022 року.
Катерина Банкова, журналістка
Я прокинулась о 5 ранку від вибуху, відкрила Telegram і перше, що побачила — новина про те, що путін почав повномасштабну війну. Я працювала на телебаченні і особисто говорила з експертами про високу ймовірність вторгнення, необхідність зібрати тривожну валізу і бути готовим в разі чого. Але єдине з підготовки, що я для себе зробила — за кілька днів до вторгнення пішла на тренінг із домедичної допомоги. Ну і все.
Після того як я наче розібралась в тому, що відбувається, я зібралась і пішла на роботу. Там довелось тікати в укриття прямо з прямого ефіру — це було дуже моторошно, бо було ще незрозуміло, як діяти, скільки часу є і де краще ховатися.
В ніч проти 25 лютого з рідними ми не вмикали світло в квартирі і домовилися спати по черзі по 2 години, щоб не пропустити тривогу і відреагувати на можливий обстріл. Щоправда, оскільки я була найбільш тривожна, то майже все чергування взяла на себе — заснути я все одно не змогла.
Олександр Кац, журналіст, відеограф
24 лютого біля пʼятої ранку я прокинувся не від будильника, а від дзвінків із роботи. У слухавці почув коротке й холодне: почалося повномасштабне вторгнення. Першою думкою було подзвонити мамі та близьким. В Одесі на той момент ще було відносно спокійно. Але це «спокійно» вже відчувалось як щось крихке й тимчасове. Повітря ніби стало густішим. В моменті ти розумієш, що ти разом з країною прокинувся в іншій реальності.
Зранку я вже був на роботі. Ми одразу включилися в процес. Інформаційно вступили в цю війну. З першого дня я почав знімати, як об’єднуються і працюють волонтери, як формується спротив та допомога в Одесі. А згодом — як працюють військові. Камера стала моєю зброєю. І ось так без жодної паузи минули чотири роки. Чотири роки фіксації болю, сили й людей, які тримають країну.
Сергій Чумаков, відеограф, фотограф
Десь о четвертій ранку нас розбудив гучний звук. Як виявилося — то були ракети, потім ми вже почули вибухи…
Ми одразу прокинулись і почали дзвонити родичам, розповідати, що почалась війна. Пам’ятаю, як дивився у вікно: люди з валізами намагалися залишити місто. У нас думок кудись виїжджати не було, але про всяк випадок я поїхав на АЗС, залив пальне в машину та зняв деякі кошти з картки.
Пам’ятаю ті перші повітряні тривоги — одягалися, брали своїх котів і спускалися в укриття. Читали новини, списувалися з друзями, у яких були близькі у Миколаєві. Ми просто чекали якоїсь інформації, щоб розуміти, як далі діяти.
Олександра Поступальська, відеографка
Я була в Києві. Тоді думала лише про те, аби заспокоїти маму. Перші години була сильна паніка — пам’ятаю, як я вийшла пройтися з собакою і над нами пролетів військовий літак. Страх і нерозуміння.
Треба було терміново вирішувати, як виїжджати за кордон, але я вирішила залишитися. Так стався мій перший досвід ночівлі в метро.
Тоді ми ще не знали, що станемо командою. Кожен по-своєму проживав перші години повномасштабної війни, але цей день для усіх нас розділив життя на «до» і «після». І саме з цього «після» — окремо, в різних містах — почалася історія, яка згодом привела нас в одну команду.
Читати також: «Війна буде завжди — пора навчитися жити в її умовах». Історія командира «Азову» Марка Мельника