Двічі стала свідком російського вторгнення: інтерв’ю з волонтеркою Юлією Кондратенко

Юлія Кондратенко — волонтерка благодійного фонду «Берег життя». Росія двічі змусила її покинути рідний дім. Юлія народилася у Торецьку Донецької області. У віці 10 років її родина переїхала до Криму, де вона прожила 24 роки. Там Юлія стала свідком того, як Росія окуповувала український Крим. А вже 24 лютого 2022 року Юлія прокинулася під гучні вибухи в Одесі. З того часу їй довелося відкласти свою основну роботу фотографом та переключитися на волонтерство. Паралельно Юлія встигає ще й брати участь у спортивних змаганнях. 

Про окупацію Криму, волонтерство як психотерапію та перші змагання у віці 40 років — розповіла Юлія в інтерв’ю для «Море людей».

Як почала волонтерити

Перші місяці вторгення Юлія провела у Львові — туди родина поїхала через роботу чоловіка. Там вона почала шукати можливості для волонтерства, каже, що це дуже розвантажувало мозок та відволікало. На початку літа 22-го родина повернулася в Одесу. 

Спочатку було натхнення, вау, ми вдома! Але всі ці думки про війну нікуди не ділися, і треба було щось робити. В мене є знайома, вона опікувалася бригадою ТРО, куди на той момент пішов служити її чоловік. Вона збирала каремати, спальники, їжу, одяг, все. І потім вона збирала для окопних свічок картон, недопалки свічок, парафін. І якось я бачу в неї оголошення, що треба хтось з машиною, щоб забрати порожні банки з сортувальної станції біля «Рів’єри». Я поїхала, забрала один пакет, потім там ще щось треба було з одного кінця міста в інший привезти. Якось так воно і почалося. 

Я зрозуміла, що ти не катаєшся просто так, а робиш щось корисне.

Крім того, коли я за кермом, це мене дуже сильно заспокоює. В одному місці ми забирали свічки, в іншому – нарізку, в третьому – закрутки для свічок. Також приносили багато речей для ВПО, дітей, ми дружнім фондам їх теж возили, вони нам збирали банки, недогарки, масло, трави.

Моя роль в цій системі була водій-вантажник — це так ми шуткували. В мене електроавтомобіль — Nissan Leaf. Вона дуже економна, і коли скласти задні сидіння, туди дуже багато можна покласти. У нас є таке навіть слово «волонтетрис» — коли ти всі коробки різного розміру вкладаєш так, щоб воно як тетріс складалося. І ця маленька машинка, вона, насправді, дуже багато по місту всього вивозила. Я її обожнюю. Це просто моя така відрада. Це не реклама.

Особистий рекорд машини — це 600 кілограмів олії. І був такий епізод, коли хлопці (військові) просили допомогти дровами. На своїй машині я возила дрова. І пригадується вислів «їде, наче дрова везе», так от, коли везеш дрова, їдеш дуже акуратно, щоб ці дрова тобі в потилицю не прилетіли.

Волонтерське вигорання

Було так, що я трохи не розрахувала своїх сил, можливостей. І мені довелося звертатися до психолога. Здавалося, що нічого не змінилося, але незначні негаразди мене дратували так, ніби це кінець світу. Наприклад, знайомий якось не так відповів — і ти думаєш, що ви більше ніколи не будете спілкуватися. 

Дякувати друзям, дякувати спеціалістам, воно трохи так попустило. Треба було все-таки шукати баланс між волонтерством, щоб воно не накривало з головою.

Це, перш за все, наш фізичний ресурс. Краще, чесно казати собі: «Я втомився». Втомився? Відпочинь. Потім збирайся і далі продовжуй.

Те, що зараз відбувається в нашій країні, воно дуже надовго.

Я вважаю, воно на багато десятиріч вперед. Чому в мене така думка, бо 10 років свого життя я прожила в Севастополі.

Це буквально російська військова база. І коли ти бачиш оце все, коли ти дуже тісно стикаєшся з менталітетом росіянців, оцією гордістю, що ми всьому світу можемо показати… Ти розумієш, що ця історія, коли вони хочуть щось довести, воно вирощувалося не одне покоління. І воно не зміниться отак зараз. Вони ж не скажуть, вибачте, ми не знали, що не можна нападати на іншу країну. Вони це вирощували в дітях, в підлітках.

Життя у Криму

Чоловік виїхав у 2014-му, а ми із дітьми — у 2015-му. І це ситуація, ніби надія вмирає останньою. Ніби сполучення ще було, ходили потяги, автобуси. Я певною мірою розумію тих людей, які не хочуть виїжджати навіть коли все погано. Бо у мене там була робота у фотостудії, у дітей було своє коло спілкування. Але…

На той момент в мене в Одесі мешкали мама та брат, тому я не їхала в нікуди. А взагалі я народилася в місті Торецьк. Це таке маленьке шахтарське містечко, де дуже складне життя внаслідок природних умов. Бо там дуже холодна зима і там багато приватного сектору і ти маєш це топити вугіллям. У 90-х, коли мені було 10 років, ми переїхали до Криму.

14 років я прожила в Євпаторії, ще 10 — у Севастополі. Загалом 24 роки кримського життя.

Анексія Криму

Все відчувалося дуже дивно. Знаєте, щось таке в повітрі, якась напруга, якісь люди ходять похмурі.

Вперше, коли ми це відчули, це коли приїхали на промисловий ринок у Севастополі. І там був магазин з канцтоварами, підручниками. І треба було купити до 23 лютого, прости-господи, якісь подарунки, сувеніри, закупити канцтовари.

Ми приїжджаємо, а магазинчик зачинено. І там стоять оці «зелені люди», що у військовій формі, з автоматами, без якихось знаків, у балаклавах. І кажуть: «Все зачинене».

І ось такий ступор. І оця фотостудія, де я працювала, вона була дуже близько до штабу ВМС. Було спочатку ніби якесь мовчазне протистояння. Але була — як вони себе називали — тероборона, яка шукала «бандерівців». Вони чергували всюди. І тоді було лячно, що якщо комусь привидиться «бандерівець», цей неконтрольований натовп може зробити що завгодно.

Дуже багато в Севастополі було обурення щодо України. Там був такий навіть скандал, коли пісню «Легендарный Севастополь» заспівали українською.

Я пам’ятаю, як в Севастополь прийшов німецький фрегат. Це був 2005-2006 рік. Севастополь був дуже довго закритим містом. І коли прийшов німецький фрегат, з’явилися плакати «НАТО — нєт!». І якісь люди на честь прибуття фрегата зробили типу протитанкові їжаки, але з дерев’яних рейок, і на них пов’язали пластикові пляшки.

Після того, що ми побачили в Криму, ми вже не хотіли повертатися після виїзду.

Було огидно. Людина, яка була начебто твоїм добрим знайомим, вона як зомбі перемикалась на «Україна — ворог».

Ця людина ж навіть ніколи не була в Україні, не виїжджала за межі Севастополя. Іноді по Криму їздила — і то дуже обережно, бо там татари, а татари — це страшно. І ти розумієш, що це настільки узколобі люди і їх так багато, що тобі просто хочеться поїхати кудись подалі.

У Севастополі було дуже багато військових РФ з їхніми сім’ями. І вони ж не будуть вчити своїх дітей любити Україну. Плюс «довольствіє» (забпезпечення) російських військових було дуже непоганим.

Переїзд до Одеси та сум за Кримом

Сумувати — таке дивне слово. Спочатку ти заганяєш емоції всередину. Концентруєшся на облаштуванні побуту.

Весь час ти собі кажеш: «Ну все ж нормально».

Побут налагоджений. Клімат, ну, більш-менш схожий. Діти ходять в школу.

Але весь непережитий біль, сум, він тебе в якийсь момент давить. У мене іноді було таке відчуття, що ти ось лягаєш спати, а можеш і не прокинутися.

Початок вторгення

Коли я прокинулася від вибухів, я відчула тваринний страх.

Потім ти починаєш думати про буденні речі, що треба заправити авто, купити якісь речі. Була думка, яка мене насмішила: ми сиділи з чоловіком вранці, і я йому в якийсь момент кажу, що дітям, напевно, не варто йти сьогодні в школу.

Потім, коли ми вже збиралися до Львова, я відчула ось це дежавю. Цей другий переїзд по Україні, напевне, і був тим аргументом, чому ми не їхали за кордон. Бо це дуже важко. Адаптація навіть в умовах однієї країни — а Україна дуже різноманітна —і коли ти переїжджаєш з однієї області до іншої, ти відчуваєш, що там інші менталітети, інші звички, традиції. Це не щось таке велике, але ти відчуваєш.

Було відчуття, а за що зі мною так? Коли ти читаєш в новинах, що з Євпаторії, де ти провела частину свого дитинства та юності, запускають ракети по Одесі, де твій теперішній дім…оцього ти не розумієш.

Було дуже боляче за дітей. Старший був дуже роздратований через переїзди, а молодша могла проспати 14 годин поспіль — і це було дуже лячно.

Карате

Юлія почала займатися карате у 19 років — тоді ще у Криму. Хоча багато хто казав, що це вже не той вік для такого спорту. Потім взяла перерву на декілька років, але повернулась до тренувань знову. Юлія займалась у стилі Годзю-рю.

Це більше рукопашний бій, самозахист. Бо це ж все народилося з метою захиститися, роззброїти когось, бо тоді ще вогнепальної зброї було не так багато, як зараз. І це дуже таке цікаве відчуття, коли ти вчишся бути більш гнучкою, більш такою маневренною.

Пізніше Юлія почала займатися кобудо — це робота з традиційною окінавською зброєю, каже жінка. Такі тренування розвивають координацію. Згодом заняття переросли у змагання — тоді Юлії було 40 років. У 2022 році команда Юлії навіть їздила на змагання за кордон. Тоді відчувалася сильна підтримка українців з боку іноземців.

Нас дуже сильно підтримували, аплодували. На жаль, але це закономірно, що наступні роки підтримували, але такого вау-ефекту вже не було. Людина до всього звикає.

У 2024 році команда Юлії їздила на змагання в Італії.

Ми навіть пару разів чули «Слава Україні». Наш прапор вже знають. Але ми навіть якось почули там «Путін is shit, fuck Путін». Нас пам’ятають, нас підтримують, і ця підтримка, вона дуже надихає. Ти розумієш, що цей чоловік чи жінка, що йде по вулиці в Італії, вона не дасть зброю, не захистить небо над нами. Але дуже важливо розуміти, що ти не один, що тебе не забули. Це надихає.