Капітан служби цивільного захисту Андрій Скрипка мріяв стати рятувальником ще в дев’ятому класі. Захопився відео та історіями про цю професію, почав досліджувати її в інтернеті й остаточно переконався, що хоче присвятити себе цій справі. Нині він — начальник караулу сьомої державної пожежно-рятувальної частини.
Як виглядає робота рятувальника на війні — читайте у матеріалі.
Попри постійні фізичні й психологічні навантаження, за понад сім років служби Андрій не шкодував про свій вибір жодного разу.
«Це постійне фізичне навантаження, загартованість, біг, розвивання себе як морально, так і фізично. Те, що я хотів, те я отримав. І продовжую зараз отримувати», — каже Андрій.
Але, зізнається, найважче — це не нічні чергування і не багатотонні конструкції, які доводиться розбирати під завалами. Найболючіше — це люди.
«Фізичний біль, слабкість — вони проходять. А от моральне — це коли травмовані діти чи дорослі кричать, втрачають свідомість у тебе на руках… Це, мабуть, найтяжче», — говорить рятувальник.
24 лютого: початок безкінечної зміни
24 лютого 2022 року мав бути для Андрія першим днем відпустки. Втім, відпочинку так і не сталося — рятувальника викликали на чергування вже зранку.
«Я дізнався, що хлопці вже виїхали на місце прильоту. І в цей же день я повернувся з відпустки, якої не було, і вже працював. Так почалась і закінчилась моя відпустка», — згадує він.
З початком повномасштабної війни рятувальники, за словами Андрія, стали частіше стикатися з великомасштабними завалами, смертями й пораненнями. А головне — емоційно стали сприймати все інакше.
«Якщо раніше щось масштабне траплялось кілька разів на рік, то тепер — майже щодня. Ми в живому часі спостерігаємо це, не по телевізору. І в цьому складність», — каже він.
Один із найтяжчих викликів для Андрія — розбір завалів багатоповерхівки, зруйнованої іранським дроном-камікадзе.
«Ми дістали багато загиблих. І була інформація, що під завалами ще є сім’ї. Це був вечір, люди спали. Ми намагалися якнайшвидше дістати їх. Такі моменти — не те щоб страшні, але в них дуже сильне внутрішнє напруження», — пригадує він.
Партнери в житті й на службі
Дружина Андрія — також працівниця ДСНС. Вони познайомилися на навчанні, були на одному курсі, а після вручення звань лейтенантів Андрій зробив їй пропозицію.
«На церемонії я освідчився їй: “Хотів би, щоб ти зробила ще важливіший крок — йшла поряд зі мною. Як то кажуть, плече в плече, рука в руку”. Вона сказала “так”», — посміхається рятувальник.
Зараз вони працюють разом: Андрій — у караулі, дружина — в пресслужбі ДСНС.
«Її зброя — камера й фотоапарат. Вона показує нашу роботу, а я — виконую її», — говорить Андрій.
Хоча іноді переживає за неї, вважає, що працювати разом легше, ніж коли вона залишалася б вдома й хвилювалася, спостерігаючи все з екранів.
«Вона знає, де я, чує мій голос по рації. Можемо підтримати один одного, навіть у найважчі моменти», — пояснює він.
Евакуацію з країни вони не розглядали жодного разу.
«Ми навіть не думали про те, щоб виїжджати. Ми — одна з тих ланок, яка допомагає. І ми маємо бути тут», — впевнено каже Андрій.
Життя після
Попри війну, мрії в Андрія залишаються. Найперше — взяти дружину і об’їхати друзів по всій Україні.
«У нас багато прекрасних місць. І хотілося б подорожувати вже без страху за близьких. Жити, насолоджуватись, досягати цілей», — зізнається він.
Втім, до спокійного життя поки далеко. Кожен день — це чергування, тривоги, виклики, масштабні руйнування. І все ж, рятувальники тримаються. Гумор, побратимство, внутрішні ритуали — допомагають не зламатися.
«Ми завжди налаштовуємо себе на позитив. Один з ритуалів: не можна чистити бойовку перед зміною. Інакше обов’язково буде виклик», — усміхається Андрій.
Матеріал створено за підтримки фонду European Endowment for Democracy (EED)
Повне інтерв’ю з капітаном служби цивільного захисту Андрієм Скрипкою дивіться на Ютуб-каналі «Море людей».
Читати також: Як спорт допомагає ветеранам: історія тренера-реабілітолога Василя Руснака