Колаж: Світлана Матвієнко/Море Людей
Колаж: Світлана Матвієнко/Море Людей
В Україні 12 січня відзначають День українського політв’язня. Це день про конкретних людей — письменників, режисерів, науковців, активістів, журналістів і митців, яких колись радянська влада, а нині росія кидала за ґрати за українську ідентичність і право говорити правду. Ворог продовжує репресивну практику, тому кількість політв’язнів постійно зростає.
Про людей, чиї історії стали доказом того, як працює система політичних репресій росії — у матеріалі «Море Людей».
12 січня: чому саме цей день
День українського політв`язня відзначається 12 січня з 1975 року. Традиція була започаткована в Мордовських таборах з ініціативи В’ячеслава Чорновола, який закликав протистояти репресіям і жорстокості радянського режиму. В цей день щороку згадуються українці, які постраждали за свої політичні переконання і прагнення бути вільними.
«День обраний не випадково — саме 12 січня 1972 року, після різдвяних вертепів, почалася так звана “друга хвиля погрому української інтелігенції”, яка, фактично, поклала край руху шістдесятників. Тоді протягом кількох днів у Києві та Львові були заарештовані Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Леонід Плющ, Зіновій Антонюк, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Ірина Стасів-Калинець, трохи пізніше – Ігор Калинець та інші. Наступна хвиля арештів відбулася у квітні-травні 1972 року. Загалом же у 1972-1974 роках було проведено більше тисячі обшуків, заарештовано 193 людини, з них 100 – за антирадянську пропаганду та 27 – за релігійні переконання», — розповіли в Українському інституті національної пам’яті.
Історики підрахували, що українські правозахисники-дисиденти сукупно провели 550 років у радянських таборах, колоніях, в’язницях та на примусовому лікуванні у психіатричних лікарнях. Не всі дочекалися звільнення: у таборах загинули Василь Стус, Валерій Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин.
Українські політв’язні є й у сучасній росії — їхня кількість постійно зростає, зазначили у Центрі громадянських свобод.
Олег Сенцов
Український кінорежисер і сценарист Олег Сенцов був активним учасником Євромайдану. Після окупації Криму він часто їздив в рідний Сімферополь, де намагався організувати мітинги «За єдину країну». Також він активно волонтерив: передавав продукти та інші речі першої потреби українським військовим, які перебували на півострові.
Силовики рф затримали його 10 травня 2014 року у Сімферополі. Вже у серпні 2025 року його незаконно засудили до 20 років суворого режиму у так званій справі «кримських терористів». Режисера звинуватили в створенні кримського осередку «Правого сектора».
У неволі Сенцов оголосив довготривале голодування, яке тримав з ризиком для життя. Для його визволення була організована міжнародна кампанія #SaveOlegSentsov: тисячі людей у близько 40 країнах світу організовували демонстрації зі спільним закликом до своїх урядів – допомогти звільнити режисера та інших політв’язнів.
У вересні 2019 року Україна повернула його за обміном.
Після початку повномасштабного вторгнення рф Сенцов став до лав Збройних сил України. Він служить у 47-й механізованій бригаді ЗСУ «Магура». Кілька разів був поранений, але повертався у стрій.
Олександр Кольченко
Разом з Сенцовим вирок оголошували студенту та активісту Олександру Кольченку. Обидва кримчани після цього прямо у залі суду заспівали гімн України.
На 2014 рік Кольченко був студентом, активістом і активно брав участь у проукраїнських мітингах. Його затримали та висунули звинувачення в участі в «диверсійно-терористичній групі “Правого сектора”».
Справи Кольченка та Сенцова ФСБ пов’язало (та сама «справа про кримських терористів»). Його засудили у 10 років позбавлення волі в колонії суворого режиму за «участь у терористичному співтоваристві» і за «терористичний акт, вчинений організованою групою».
Він, як і Сенцов, повернувся з неволі у вересні 2019 року.
Після 24 лютого 2024 року Кольченко підписав контракт із ЗСУ. Він воює на південному напрямку. Отримав орден «За мужність» першого ступеня.
Геннадій Афанасьєв
Геннадій Афанасьєв – фотограф і юрист із Сімферополя. Він виступав проти російської анексії Криму, за що у 2014 році був затриманий робітниками ФСБ. Його звинуватили у нібито підготовці терактів — ще один фігурант так званої справи «кримських терористів».
Повернути правозахисника в Україну вдалося у 2016 році.
У перший день повномасштабного вторгнення активіст добровільно пішов у військкомат і долучився до війська. Воював у складі 130 батальйону ТрО 241 бригади.
18 грудня 2022 року під час виконання бойового завдання він загинув. Афанасьєва посмертно нагороджено орденом «За мужність» третього ступеня — за відвагу та самопожертву в боротьбі за Україну.
Володимир Балух
Володимир Балух — родом з Криму. Він працював інженером з водозбереження, також займався фермерством. Двічі балотувався від Конгресу українських націоналістів до Верховної Ради Криму.
Після окупації півострова у 2014 році Балух відмовився покидати дім. Він не взяв російський паспорт, виходив на проукраїнські акції, а на своєму будинку вивішував прапор України, за що не раз отримував погрози, а у 2015 році навіть посадили за це на 10 днів. У 2016 році Володимир на власному будинку розмістив табличку «Вулиця Героїв Небесної сотні 18».
Окупанти неодноразово проводили у його домі обшуки — офіційною підставою були начебто крадіжки у сусідньому селі. У 2016 році в ході чергового обшуку у нього начебто знайшли набої. Активіста звинуватили у незаконному зберіганні зброї та взяли під варту.
У серпні 2017 року його засудили до 3 років і 7 місяців колонії загального режиму.
Балух був звільнений у вересні 2019 року в рамках обміну між Україною та росією. Нині він активно зайнявся громадською діяльністю.
Ігор Козловський
Український релігієзнавець та вчений родом з Макіївки. Після початку вторгнення рф у Донецьку область у 2014 році він вимушено залишився на території окупованого Донецьку. Все через його старшого сина, який має синдром Дауна і зламаний хребет. Для перетину лінії зіткнення були потрібні спеціальна автівка та функціональне ліжко. Згодом Козловський розповів, що збирався виїхати, але просто не встиг.
Бойовики самопроголошеної «ДНР» захопили його 27 січня 2016 року. Козловського звинуватили у підтримці Майдану та підготовці учнів, які згодом зайняли проукраїнську позицію, в організації «Молитовного марафону» на Донеччині. Називали його небезпечним.
Він перебував у полоні 700 днів. Був звільнений за обміном 27 грудня 2017 року.
«Моє серце зараз співає пісню. Воно співає пісню любові. Любові до народу України. Ми перейшли через страждання, через катування, через біль, через хвороби, моральний і психологічний тиск, але ж ми постійно відчували любов нашого народу», — такими були його перші слова на свободі.
6 вересня 2023 року Ігор Козловський помер через серцевий напад. Він пішов з життя у віці 69 років.
Амет Сулейманов
Журналіст та стример громадського об’єднання «Кримська солідарність» після незаконної анексії Криму росією висвітлював обшуки та арешти кримських татар, за що його затримували у 2017 та 2019 роках. У останні роки Сулейманову довелося обмежити свою журналістську діяльність через проблеми зі здоров’ям.
У жовтні 2021 року південний окружний військовий суд росії засудив Сулейманова до 12 років колонії суворого режиму за нібито причетність до релігійної організації «Хізб ут-Тахрір». У серпні-вересні 2023 року, попри критичний стан здоров’я, Сулейманова перевели до найбільшої російської колонії строгого режиму у місті володимир.
Наріман Джелял
Наріман Джелял — перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу, політолог, журналіст та викладач. 4 вересня 2021 року, після повернення до Криму з саміту Міжнародної Кримської платформи, який відбувався в Києві, будинок Нарімана Джеляла обшукали, а його самого затримали. За час перебування під вартою окупаційні війська погрожували Наріману, катували його та знущалися, як фізично, так і морально.
Окупаційна влада Криму у вересні 2022 року засудила його до 17 років позбавлення волі з відбуванням строку в колонії суворого режиму, штрафу у розмірі 700 000 рублів та обмеження прав на півтора року після відбуття покарання.
Окупаційний суд назвав Нарімана винним у скоєнні диверсії на газопроводі у селі Перевальному, а також у контрабанді та зберіганні вибухових речовин.
Наприкінці червня 2024 року його вдалося звільнити з російського полону. У травні 2025 року президент України Володимир Зеленський призначив його послом України в Туреччині.
Ірина Данилович
Ірина Данилович — правозахисниця, журналістка, авторка проєкту «Кримська медицина без обкладинки». Вона захищала права медпрацівників, зокрема щодо недоплат за роботу з COVID-пацієнтами, та вела блоги й соцмережі про проблеми охорони здоров’я в окупованому Криму.
У грудні 2021 року почав зростати тиск на Ірину через її правозахисну діяльність, а 29 квітня 2022 року жінку викрали в Коктебелі, коли вона йшла з роботи додому. Цього ж дня силовики обшукали будинок правозахисниці та вилучити техніку і книги. Наприкінці липня 2022 року з ув’язнення Ірині вдалося передати інформацію про нелюдське поводження та погрози щодо неї від представників російської ФСБ.
28 грудня 2022 року в тимчасово окупованому Криму її засудили до семи років колонії загального режиму та штрафу в сумі 50 000 рублів. Окупаційна влада незаконно засудила її за нібито носіння вибухового пристрою. Після апеляції термін перебування в колонії зменшили на один місяць — до 6 років 11 місяців.
Різа Ізетов
Ізетов активно займався правозахисною діяльністю, надавав юридичні консультації кримчанам та кримським активістам, які виступили проти репресій щодо кримських мусульман. Відвідував судові засідання з політично мотивованих справ та робив передачі політв’язням до СІЗО.
4 червня 2015 року його вперше затримали. Окупаційні силовики без розпізнавальних знаків схопили Ізетова та доставили до незаконного «управління фсб». В результаті його відпустили, а на людей, які прийшли до будівлі спецслужб та вимагали його звільнити, склали адміністративні протоколи.
Ще тричі його затримували впродовж 2017 року, до того ж проводили незаконні обшуки в будинку.
Ізетова заарештували у 2019 році за необґрунтованою підозрою у причетності до політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», забороненої на території рф та т.о. Криму. 11 березня 2022 року Південний окружний військовий суд у ростові-на-дону засудив Різу Ізетова до 19 років колонії.
Богдан Зіза
16 травня 2022 року кримський художник облив окупаційну адміністрацію міста Євпаторія синьо-жовтою фарбою та нібито намагався підпалити двері будівлі. Так він протестував проти повномасштабної війни росії проти України.
Його затримали того ж дня й інкримінували чотири статті з КК росії — здійснений терористичний акт, загроза здійснення теракту, заклик до тероризму та вандалізм із політичних мотивів. У 2023 році художника перевезли з СІЗО на півострові до СІЗО в російському місті ростов-на-дону. Тоді ж російський військовий суд засудив його до 15 років ув’язнення в колонії загального режиму.
На знак протесту Зіза розпочав голодування з закликом позбавити його громадянства рф (яке він був вимушений отримати задля проживання на півострові та доглядом за бабусею) та звільненням всіх політичних вʼязнів кремля.
Наразі кримський політвʼязень перебуває у вʼязниці №2 (Т-2) «володимирський централ» в російському місті володимир.
Сергій Цигіпа
Коли російські війська у 2022 році окупували Нову Каховку, Цигіпа залишився, допомагав людям: організовував гуманітарну допомогу, як журналіст інформував про ситуацію на окупованих територіях. Він публічно висловлювався проти окупації, засуджував колабораціонізм і закликав не вірити російській пропаганді.
12 березня 2022 року його викрали російські військові. Відтоді Цигіпу ніхто з рідних не бачив. Чоловіка вивезли в тимчасово окупований Крим у Сімферопольське СІЗО, звинуватили у шпигунстві. У жовтні 2023-го відбувся так званий суд, на якому оголосили вирок: 13 років позбавлення волі в колонії суворого режиму.
Від моменту викрадення за звільнення Сергія бореться його дружина Олена Цигіпа. Об’єднавшись із іншими родинами цивільних бранців, вона закликає світ тиснути на Росію, аби та звільнила цивільних.
«Ми не можемо спокійно жити, прокидатися, дихати, коли наші рідні в неволі», — підкреслює Олена Цигіпа.
У травні 2024 року вона отримала від чоловіка листа. У ньому Сергій повідомив, що його етапували в Рязанську область у колонію суворого режиму в місті Скопін. Час від часу жінка отримує звідти електронні листи. З них випливає, що адміністрація постійно погіршує умови утримання Цигіпи, аргументуючи це його непокорою режимові.
Ці історії — лише частина великого списку українців, яких кремль намагається зламати ґратами й тортурами. День українського політв’язня — це не лише про пам’ять. Це про відповідальність говорити й чинити опір російській репресивній машині.