Що таке відповідальність митця під час війни? Як культура допомагає не втратити себе — і навіщо глядачеві сьогоднішньої України більше, ніж просто розвага?
В інтерв’ю з акторкою Ірмою Вітовською говоримо про те, як мистецтво стає способом осмислення війни, чому глядач нарешті починає дивитися на себе не очима колонізатора, і як Україна повертає собі право на власну історію.
У чому зараз проявляється відповідальність митців?
Для мене митець — це той, хто реагує на реальність. Власне, культура чи мистецтво — це і є реакція на те, що відбувається довкола. Це переломлення реальності через мистецький прийом: через художній образ, вислів. Митець показує цю реальність, витягує з неї або плюс, або мінус — щоби суспільство побачило це, осмислило. Оцей процес — і є твір, акт або мистецька подія.
Чи ви хочете змінити суспільство, чи збудити його на щось, чи мотивувати — усе це потребує свідомого підходу. Тому митець, на мою думку, відповідальний за те, як він реагує на те, що бачить за вікном, і як він це показує сучасникам. А, можливо, і майбутнім — якщо прагне, щоб амплітуда дії його твору сягала не одного, а двох поколінь.
Як культура може допомогти людям витримати війну?
Культура може допомогти людям витримати війну тільки в тому, що у них буде мотивація, за що вони воюють. За що йде війна? Не тільки за територію людський ресурс, а за те, щоб знищити, власне, ваше внутрішнє традицію, вашу пам’ять.
Бо ж таке культура — це ж не тільки мистецтво, це пам’ять, традиція, ваша ідентичність, ваш досвід перебування в цій території в таких певних її законах, в державності, а культура є елементом візитівки цієї всієї всього цього набору, всього цього всієї цієї сутності.
Тому, власне, коли людина хоче знайти йти відповідь, для чого їй боротися, щоб не втратити життя, яке наповнене цими сенсами, то вона чіпляється за культуру, щоби триматися за ці сенси, підтвердити в ній свої власне цей зміст.
Чи помічаєте зміни в українському глядачеві?
Я дуже помічаю зміни в українському глядачеві, тому що мені дуже подобається, що український глядач все більше і більше цікавиться, власне, собою як українським глядачем. Тому що, коли ви перестаєте дивитись на себе очима колонізатора, у вас постає пустка, і вам потрібно її заповнити. Ви починаєте досліджувати себе.
І цей шалений попит на українську культуру, на українську класику, українську сучасну драматургію. Й українську класику — вирішення її не очима підконтрольного колонізованого суб’єкта, а очима вільної людини — відкриває у вас, що, виявляється, не все так примітивно, як нам хотілося про це казати всі роки радянської чи імперської ідеологічної складової.
Коли мова колонізатора стає токсичною, ви хочете перейти в ту мову, яка дає вам свободу і оцю відповідь: за що ви воюєте?
Як Європа сприймає український театр і кіно зараз?
Цікавість — цікавість є. Але довший час для Європи ми були елементом спільного простору з колонізатором. І те, що ми — колонія, для них не було травматичним досвідом. Їм здавалося, що нас все це влаштовує. Насправді це так і було. Але це не так, що нас… Нас ніхто не запитував. Це влаштовувало більше як суб’єктність політичної еліти. І мало ми працювали про свою суб’єктність.
Взагалі, говорити про своє минуле, про свою історію, про свої сторінки — про те, де ми її втратили, де ми взагалі загубилися, де ми втратили свою інакшість у цій імперії — для європейців… це і наша десь вина.
За роки незалежності ми не створили своє обличчя і своє “я”. Тепер нам треба працювати в чотири рази більше. Цікавість є, тому що вони почали цей процес дослідження: «А що ж ми не знали про них?». І виявляється, що дуже багато не знали про нас.
У нас є проект Едігна, який ми в 2018 році випустили про доньку Анни Ярославни і Генріха I, яка є баварською святою. Зараз мощі і Едігни переїхали в Київ. До цього всі роки росія працювала, щоб мощі переїхали до москви. Це геополітична поразка була. Це знову ж маркування нашого нашого спадку Русі і переписування цього спадку на себе.
Коли ми приїхали в Париж в 2022 році з цим проєктом, мерія Парижу назвала парк в Сен-Дені, який належав Анні Київській, не Анна де Рус, щоб не плутати власних французьких громадян в ці фальсифікації, а Анна де Київ, яка прив’язує конкретно до Києва і конкретно до цього періоду.
До нації ще дуже довго, майже 1000 років до 19-го століття, а до народу уже ми потрапили. Ми показали, який народ є спадкоємцем цієї історії, яка є спільною з французами.
Чи складно зараз грати, коли вся країна живе у стані боротьби?
Я намагаюся — от те, що ми говорили про відповідальність — усе, що створюю самостійно, як і ця «Київська перепічка», — це повністю мій проєкт: і фінансово, і ідеологічно. Команду, яка долучилася, я запросила сама. І ми вже разом створили творчий продукт.
Але якщо говорити про нього з погляду майнових і фінансових речей — це моя історія. Проєкт не просто себе окупив — мені ніхто не допомагав — він уже сам себе забезпечує. Завдяки моновиставі «Київська перепічка» за 17 показів я змогла передати понад півмільйона гривень на потреби військових.
Це свідчить про те, що я шукаю можливість використати своє ім’я, свою професію, щоб дати щось конкретне, ресурсне, що допомагає вже зараз. Це не просто мистецтво — це прагматична історія, що має сенс і дію. Перепелочка говорить про сьогодні, про нас у війні, в яку ми всі занурені. І при цьому вона залишається художнім твором, який працює на щось більше.
Що стосується інших продуктів — кіно чи щось інше — то, звісно, всі гонорари з них я теж спрямовую на допомогу. Але мені здається, що кожен громадянин, який донатить, розуміє: якщо ти не в ЗСУ, то ти — для ЗСУ. Мені хочеться вірити, що кожен це усвідомлює.
Бо якщо ти не допомагаєш армії, то береш на себе проблему переселенців. Якщо не підтримуєш переселенців — то є ще інші виклики. У нас дуже багато проблем, які принесла війна. Це і довкілля, і тварини, і річки…
Тому просто жити в країні, як жив, — це питання відповідальності вже не тільки митця, а й громадянина. Чи ти взагалі повносправна мозком людина?
Тому що навіть у людини, в якої немає коштів, яка ледве виживає, — у неї є емпатія. У неї завжди знайдеться ще одна така людина, з якою вони разом можуть виділити трошки супу для когось. І коли це просто відмазка, що я не можу нічого дати… Ти можеш піти поплести сітки. Просто віддати час. І це вже не відмазка, правда? За це не треба нічого давати. Або свічки окопні піти поробити.
Мені здається, що кожен у цій країні, як мурашник, має свою місію і свої можливості, що він може зробити. Навіть люди, які прикуті до ліжок, лежачі, плетуть шкарпетки. Це просто питання власної емпатії до країни і власного місця в ній.
Бо всі права знають, а про обов’язки чогось хочуть промовчати. Або не люблять цю країну. Або пофіг. Ну, такі є люди — кульбабки, яким по*рать. Ну, тут уже я нічого не можу зробити. Тут ніяке мистецтво, ні культура не вилікує.
Тому запитання до себе — чому я не у війську — стоїть. Мені здається, кожна людина має поставити собі це питання: “А чому я не у війську?” Я це запитання собі ставлю. І, мабуть, виправдовую себе тим, що можу бути кориснішою в інший спосіб. Бо якби я пішла у військо — хвора нога, поганий зір, мені вже 50 — я не думаю, що була б ефективна. А так я можу заробити, зробити щось ресурсне, купити речі, які реально допоможуть.
Але це питання, мабуть, гостріше стоїть перед чоловіками. Я не хочу відкидати відповідальність жінок, ні, але якщо чоловік не працює на 100% на перемогу, не докладається — то тут важко щось сказати.
Чесно, це морально дуже важке питання, бо я знаю людей, які виїхали з країни, знайшли шпарини, як уникнути служби. І я не знаю, як вони з цим живуть. Але знаю й інших — тих, хто повернувся в Україну з комфортних умов за кордоном.
Але важливо чесно поставити собі питання: “Чи я розумію, що це може стати моїм шляхом?” Якщо людина каже: “Ні, я зроблю все, щоб уникнути цього”, — отут стає страшно. А якщо усвідомлює: поки я можу бути корисним тут — я залишаюсь. Але не ховається. Не уникає. Робить добре те, що вміє. Але робить це не заради себе, а для спільної мети. Це важливо.
Чи змінила війна ваш підхід до акторства?
На початку я взагалі не могла творити. Це не та професія, яка вирішує такі проблеми. Справді. Актор — це не та професія. Як і таксист, наприклад. Я не хочу знецінювати, але це так.
І все ж вона важлива. Бо коли люди з регіонів, які були менш занурені в український контекст, евакуювалися й потрапили в більш проукраїнські території, вони почали шукати точки дотику. Через театр, через тексти, через образи. Вони знаходили тотожності з подіями 30–40–50-х років на Заході. І раптом побачили: те, що відбувається з ними зараз — це теж частина української історії. І її хтось має розповідати.
Я довго не могла. Не хотіла повертатися до старих вистав. Перший раз вийшла на сцену вже в червні 2022 року. Це була вистава “Три ворони” за “Великим льохом” Тараса Шевченка з президентським оркестром. Це був концерт на підтримку ЗСУ. І саме з “Трьох воронів” почався мій шлях повернення. Уже як нової себе.