Культурний спротив в окупації: інтерв’ю з херсонкою Інною Микуцькою

Змінити життя у 48 років років, а потім поставити улюблену справу на паузу через російське вторгнення та повернутися до неї вже в Одесі — поспілкувалися із херсонкою Інною Микуцькою про те, як жив Херсон під час окупації, як тривалий стрес вплинув на здоров’я та як попри пережите повернутися до звичного життя та ще й втілювати нові проєкти. 

До вторгнення пані Інна займалася у Херсоні екскурсіями. Працювати гідом почала у 2018 році.

Я у 48 років вирішила змінити повністю життя. Я до того займалася пошиттям одягу. А в 48 років я вирішила, що треба займатися тим, що я хотіла. Мене підтримала моя дочка і сказала, що, мама, ти маєш право займатися тим, що тобі до душі, а якщо не буде вистачати грошей, я тобі поможу. Тому в 48 я почала водити екскурсії.

Бо, по-перше, я завжди любила місто і історію міста, і взагалі історію. А по-друге, в мене дуже гарний був у школі, ще в радянські часи далекі, туристичний гурток. Херсонський краєзнавець з таким захопленням, з такою любов’ю розповідав про місто, що я закохалася і в місто, і в цю роботу. А коли стало зрозуміло, що цим можна заробляти гроші і отримувати ще й задоволення від своєї роботи, я спробувала стати гідом.

25 лютого 2022 року мала приїхати група з Дніпра. Коли о 4 ранку 24 лютого почалися вибухи, я набрала дівчат, і сказала: «Здається, все скасовується».

Родина вирішила залишитися в Херсоні

Ми не думали, що це буде так надовго. Мені було дивно, що таке взагалі може бути, що тільки несповна розуму людина може розгорнути війну в самому центрі Європи у 21-му столітті. І ми 23-го лютого з донькою це обговорювали, і ми не вірили, хоча всі передумови були, але хотілося вірити, що здоровий глузд переможе. 

Дочка сказала, що ніяка скотиняка не вижене її з її хати.

Я зрозуміла, що це надовго, коли вони (росіяни, — ред) понавозили у місто своїх дружин та дітей влітку. Вчительки їхні поприїжджали. 

Вони займали покинуті будівлі і поводили себе як хазяєва. 

Культурний спротив

Я сиділа вишивала сорочки. Бо вийти кудись працювати під час окупації питання навіть не стояло. Окрім сорочок, я нічого робити не могла. Знаєте, мої друзі потім так це назвали, це був як культурний спротив. Я це так сформулювати тоді в окупації не могла. А мої подруги, які бачили хроніки вишиванки, бо я вела щоденник у Фейсбуці, і от саме вони назвали ці хроніки вишиванки як культурний спротив.

Я не думала, що через щоденник у Фейсбуці до мене може хтось прийти. Я чогось була безбашенна така, а дочка хвилювалася дуже.

Коли нас визволили, перша фраза її була: «Нарешті, мама, я не буду тебе по подвалах шукати». Бо вона вже склала карту підвалів, де у разі чого шукатиме мене. Рятувало і те, що в мене прізвище в паспорті не таке, під яким мене всі знають. І якщо б, може, і прийшли росіяни, в мене прізвище, паспорт інший. Зламали сторінку — якусь відмазку придумала б. Прізвище дійсно ніхто не знає. Всі знають Микуцька. Що в паспорті написано, ніхто не знає.

Як жив Херсон в окупації

Під балконом в мене два заброшених були заводи, вони там зробили дві бази свої. Нагнали туди техніки, танки ремонтували, мешкали там. А поряд — маленький магазинчик, в якому ми купляли продукти, і вони там їх купляли. Тому іноді спілкувалися. 

Був приклад, коли буряти і дагестанці мені почали розповідати, що вони тут вдома.

Буряти в Херсоні вдома, а якщо мені щось не подобається, я можу їхати.

Ото був треш повний. Вони перші йшли на контакт, тому що вони ж тут визволителі, вони ж вважали, що вони нам щастя привезли. 

Тому я ще з ними лаялася.

Тих же бурятів я питала, чи вміють вони плавати?

А вони так зухвало відповідали, що не вміємо, а навіщо нам це? А я кажу, бо коли вас будуть бити і виганяти наші хлопці, вам доведеться форсувати Дніпро. І вас ще покинуть, а як ви будете рятуватися? Треба вчитися плавати. Вони не вірили мені. Вони вважали, що вони назавжди.

Як окупація вплинула на здоров’я

Морально я себе почувала мерзенно. Як ти можеш відчувати себе в окупації, коли поряд ворог? Коли ти не знаєш, що в них на умі? Коли ти кожен день можеш вийти, а додому не потрапити, тому що поряд з тобою люди із зброєю, деякі в нестабільному психічному стані, деякі під дією різних веселих речовин.

Ти сидиш, як пташка у клітці, якій ще й крила підрізали.

Взагалі я перші два тижні не могла вийти з дому, в мене були панічні атаки, про які я навіть не знала. Я завжди вважала, що коли люди про це говорять, то це навіювання якесь, що такого не може бути. Ти ж доросла людина, в тебе працює мозок, все нормально і ти можеш керувати своїм тілом.

А коли ти опинився в стресовому такому стані, це була дуже жахлива річ. Коли ти виходиш до сходинок на шостому поверсі робити крок, а ти не можеш його зробити, бо тіло не слухається. Ти не можеш і все. І пояснити це самій собі ти не можеш. Чому саме так реагує мозок і так веде себе тіло.

Не хотілось ходити на вулиці, особливо після Бучі. Коли ти побачив, що вони робили з людьми, з дітьми, з жінками, особливо з жінками.

Бути жінкою під час війни – це велика можливість бути зґвалтованою. 

До речі, я то доросла жінка, а дівчата молоді ходили, очі вниз опущені, ніякого мейкапу, нічого, щоб не зачепився погляд. Ми цього дуже боялися. Саме фізичного зґвалтування. Про моральне ми мовчимо взагалі, тому що ти вважав себе зґвалтованим тільки тим, що вони тут є, і ти не можеш вільно пересуватися містом, ти не можеш робити те, що ти хочеш. 

Ти маєш оглядатися кожного дня. Ти можеш бути затриманий за синю кофту, жовті штани. 

Якось мені журналіст одного з відомих українських каналів таку фразу сказав, що у мене була лайт версія окупації. Я дуже довго кричала на них, бо я би не хотіла, щоб хто-небудь хоча б один день побував в цій окупації.

В мене всі живі, на щастя. На той момент був цілий будинок. Всі мої знайомі живі-здорові, деякі потрапили до підвалів, але вирвалися і вийшли живими. Але це ж не означає, що моєї родини це не стосувалося.

Так, цілі фізично, а що з головою? В мене пам’ять не працює досі нормально.

Я не можу вчити масиви інформації. А раніше до війни я прочитала 2-3 рази текст на 30 сторінках і могла розповідати його. А зараз я написала екскурсію, і перед кожним виходом я маю вчити її наново. Так реагує мозок і сьогодні. Хоча я вже два роки, третій рік живу десь в безпеці.

У Херсоні, коли були панічні атаки, я поверталася додому і тупо сиділа в хаті. А потім потихеньку діти вирішили, що треба щось з цим робити, і вони почали за мною заходити. З кимось із них я могла вийти із дому.

А потім вже в Одесі я зрозуміла, чого саме боялася. Я боялася, що зі мною щось станеться, а діти не будуть знати, де я. Вони не зможуть мене знайти. І дочка моя просто зійде з розуму. 

І просто потихеньку вони кожен день за мною заходили, ми ходили навколо дому, до якоїсь крамниці. І поступово через два тижні я змогла вийти з дому.

Переїзд до Одеси

Родина Інни переїхала до Одеси вже після звільнення Херсону, адже після цього росіяни почали інтенсивно обстрілювати місто. 

Як кажуть, бійся мрій, коли вони здійснюються. Це була дитяча мрія — жити в Одесі, мені дуже подобалось це місто. Я возила сюди екскурсії, туристичні групи, школярів. Я заздрила людям, які мешкають в Одесі, можуть бачити море кожного дня і архітектуру. Хоча Херсон збудований тими самими архітекторами, бо багато тих же прізвищ, які на табличках в Одесі. 

Я заздрила і мріяла жити в Одесі на одній із вулиць центру. І зараз я живу в Одесі на цій вулиці. 

Інна змогла повернутися до проведення екскурсій лише через пів року після переїзду до Одеси. Вона не наважувалась знову займатися цією справою, бо через пережиту окупацію погіршилася пам’ять. Але знову проводити екскурсії її все ж переконали знайомі. 

В мене в Херсоні був проєкт «Мелодія Херсона на два голоси». Це коли два гіди ведуть екскурсію. Один такий академічний, суворий, серйозний, а інший — який розповідає цікаві історії, які пов’язані саме з людьми, що жили в тому або іншому будинку. Таке ми зробили і в Одесі — театральну екскурсію на два голоси. Ми зробили коротенький маршрут, але дуже насичений. І прем’єра відбулася 1 квітня 2023 року. Прийшло дуже багато колег наших. До речі, в Одесі класна традиція є, якщо хтось з колег написав нову екскурсію, інші гіди приходять до свого колеги на прем’єру. Платять кошти як глядачі, але приходять підтримати. От і в мене на екскурсії тоді було 14 гостей. Дочка моя з другом прийшли підтримати. Прийшли херсонці і четверо гідів з Одеси. 

Я попередила, що я можу забувати, і все пройшло нормально. 

Зараз це в мене улюблена екскурсія. Вона коротенька-коротенька, там 200 або 300 метрів всього, але там 38 театрів було в різні часи на цій вулиці.

x

Сорочки для захисників

Є такий проєкт — «Сорочка для захисника». Його започаткувала Оксана Поступак, вона зібрала майстринь з усієї України. Це такий зв’язок з хлопцями, це те, чим я можу допомогти фронту. Це як захист спрацьовує.

Кожна майстриня вкладає в сорочку краплину своєї душі, енергії і молитв. Я вважаю, що працюють не символи, які вишиваються, а працює саме наповнення майстрині, що вона вкладає в це. Тому я ніколи не шию в поганому настрої або з головним болем. 

Я маю шити і вкладати гарні думки, віру в перемогу, захист для них.

Дівчата викладають в групу, кому вишивати сорочку. І коли я відчуваю, що я можу, я беру цю роботу на себе. 

І вже двічі траплялися мені Олександри. В мене донька Олександра, і захисники, для яких шию сорочки, теж Олександри. 

Я намагаюся підбирати узори в залежності від того, з якого регіону сам захисник. Бо регіони України поділяються за схемами, за способом шитва, за кольоровою гамою.

Про повернення в Херсон

Я не хочу повертатися в Херсон. Мені там нічого буде робити, тому що водити екскурсії я не зможу, бо дуже багато тригерних точок. 

Бо ти знаєш, де були катівні. Ти знаєш, що відбувалося. 

Я дуже емпатична людина, я буду не така весела, як була завжди. Люди звикли бачити мене все ж таки оптимістичною. А якщо я буду ходити по тих місцях, я не зможу стримати емоції.

Одеса навряд чи мене вже випустить. Це місто, яке прийняло мене, мою родину, всією душею. Вона посилає мені дуже гарних людей, я не зустріла жодної поганої людини в Одесі.

Це місто, в якому я відчула себе вільнішою. Незважаючи на вік, що мені ж не 16 років, я можу тут почати щось нове.

Про нові проєкти

Незважаючи на те, що я з театральної родини, в мене дідусь, бабуся були актори професійні, я не вважала, що вийду колись на сцену.

Але зараз йде робота з херсонською режисеркою, ми ставимо моноспектакль. Що з цього вийде, я ще не знаю, але працювати мені цікаво, бо я завжди вважала, що екскурсія – це теж моноспектакль. Ти її сам написав, сам розробив, сам провів. Я ж кажу, дідусь хотів, щоб я вийшла на сцену, а я якось не пішла. Я вважала, що не вистачає в мене таланту і підготовки.

І я це перекинула саме на екскурсію. Ось екскурсія для мене була елементом творчості, тої самої театральної. А зараз склалася така нагода, що я можу вийти на сцену.

Це спектакль про те, як людина, опинившись за кордоном під час війни, не хоче, щоб знали, що вона українка. 

Вона хоче злитися з тою країною, в якій вона опинилася. Тому що вона вважає, що якщо всі будуть знати, що вона українка, вона ніколи не зможе звикнути ні до країни, ні до мови, ні до того життя, в якому вона опинилася. 

Але кожен день вона буде проходити повз українців, які стоять з плакатами і розповідають про Україну. І в неї буде декілька поривів до них підійти, але кожен раз вона буде повертатися і казати «Ні-ні-ні, я полька, ні-ні-ні, я не піду». 

І в фіналі вона все ж таки вийде на площу до українців, і вийде з прапором.

Там дуже важка робота, трансформація проходить в ній самій. Від людини, яка хотіла бути сірою мишею, вона зробить такий крок і вийде на площу до своїх, до українців.