«Локальні медіа сьогодні є трендсеттерами». Як минули «Медіадні Премії імені Георгія Ґонґадзе. Одеса»
В Одесі відбулася перша регіональна конференція «Медіадень Премії Ґонґадзе», у межах якої велися дискусії про роль локальних медіа та їхню взаємодію з національними і світовими платформами, формування наративів завдяки місцевим історіям, а також про міфи про Одесу і Південь України загалом.
(Не)локальні медіа
Під час «Медіаднів Премії імені Георгія Ґонґадзе. Одеса» розглядали низку тем, пов’язану з формуванням наративів і роботою медійників. Зокрема, йшлося про співпрацю локальних медіа з національними та міжнародними інформаційними майданчиками, взаємодію суспільства з журналістикою, роль регіональної ідентичності на тлі всеукраїнської, а також виклики, пов’язані з війною, штучним інтелектом та освітніми втратами.
Відкривав «Медіадні» програмний директор Премії імені Георгія Ґонґадзе Владислав Зінкевич. За його словами, повномасштабна війна дала поштовх до фундаментальних змін медійного ландшафту.
«Сьогодні трендсеттерами є локальні медіа, тому що вони порушують теми, які знаходять відгук у національних медіа. Національні медіа здебільшого вичерпують себе у багатьох жанрах. Вичерпують себе не через непрофесійність, а через відсутність доступу — того, який є на місцях, відсутність горизонтального зв’язку», — сказав він.
Конференція проводиться Премією імені Георгія Ґонґадзе, яка заснована Українським ПЕН у партнерстві з Kyiv-Mohyla Business School [kmbs] та її випускниками, виданням Українська правда, а також родиною Георгія Ґонґадзе.
Організаційний партнер: Одеська національна наукова бібліотека. Трансляцію забезпечило видання «Інтент». Інформаційні партнери: УП клуб, МОСТ, «Інтент», «Море людей», Інститут масової інформації, Детектор медіа, Медіамейкер, LMF, Комісія з журналіської етики, Медіацентр Україна, Комітет ВРУ з питань свободи слова, Суспільне Одеса.
«Важко працювати з темами, коли вони про тренди й процеси, а не про якийсь факт»
Конференція розпочалася з футуристичного дискурсу про майбутнє суспільства та медіа. До публічної розмови долучилася медіаменеджерка, журналістка, лауреатка Премії імені Георгія Ґонґадзе (2024) Тетяна Трощинська та поет, громадський діяч, член Українського ПЕН Андрій Хаєцький.
Розмова, зокрема, стосувалася ролі медіа та формування інфополя. За словами Тетяни Трощинської, в Україні абсолютно демонізований телемарафон, хоча альтернативний порядок денний формується не лише там.
«Він формується у безлічі тіктоків, ютюбів, у блогерів і блогерок, яких дивляться, бо ті подобаються людям. Він формується в гламурній частині, де блогери, які все життя говорили із зірками шоубізу, зараз говорять з політиками. І демонструють оці абсолютно жахливі з погляду журналістики речі, які побудовані, перепрошую, на обіймашках з людьми, у яких треба питати про укриття, освіту, побудову оборонних укріплень тощо. А все це будується на гламурі. Тобто питання не лише в марафоні, а в альтернативних порядках денних. Залежно від того, хто є твоїм особистим лідером чи лідеркою думки, — такі речі тобі здаються найбільш важливими, найбільш ризиковими, іти найбільше приділяєш їм уваги — і не можеш, наприклад, якось оцінити реальність адекватно», — зазначає вона.
Зі спостережень Андрія Хаєцького, людям часто здається, що з Tik-Tok вони дізнаються набагато більше, ніж з офіційних джерел і медіа.
«Я вже не говорю про гадалок і передбачення. У будь-якому випадку, звідки б не черпалась інформація, такого наелектризованого суспільства, як нині, я не пригадаю. Розшарованість думок і сприйняття реальності шалена. Я позавчора спілкувався з Валерієм Пузіком, написав йому, що інколи є відчуття, що у мене шизофренія, коли я переміщуюся між цими світами в головах людей. І ось тут мені вбачається проблема, довкола якої ми всі ходимо: що і як коректно мають доносити медіа», — каже він.
Говорили спікери і про виклики, пов’язані з освітою, зокрема читанням. Андрій Хаєцький пригадав, як йому нещодавно скаржилася бібліотекарка на низьку кількість відвідувачів.
«Є лише 400 відвідувачів на рік. Люди звертаються до більш доступних джерел. І тут, безумовно, ми мусимо говорити про медіа та про їх важливість. Маємо зважати на їхню роль, особливо у світі, коли інформація сприймається тезово, коротко, швидко. Нам простіше побачити заголовок новини, аніж учитатися», — каже поет.
Водночас Тетяна Трощинська навела далі нещодавнього дослідження The Guardian, у якому йшлося про проблеми функціональної грамотності та нездатності великої кількості людей читати великі тексти.
«Ця кількість зменшується й зменшується в усьому світі. І що я тут подумала? Що насправді вміння читати й осмислювати — це влада. Ми ніколи, напевно, не задумуємося над цим, але ті люди, які вмітимуть читати, осмислювати, — вони, мені здається, зможуть зберегти якийсь острівець свободи, свого власного мислення, своєї власної думки. Якщо ти до цього зменшуєш свою придатність, то, відповідно, ти залежиш найчастіше від харизматичного лідера чи лідерки. Як тобі світ переінтерпретували — так ти в нього, власне, і повіриш. Але ця переінтерпретація не завжди тобі на користь, не завжди правдива, доволі часто брехлива», — зазначила журналістка.
«Національні та міжнародні медіа приїздять — і їдуть, а регіональні медіа залишаються зі своєю аудиторією»
Першу панель «Голос Півдня України: як місцеві історії формують спільний наратив під час війни» модерувала громадська діячка, культурна менеджерка Марина Гончаренко. До дискусії долучилися СЕО краудфандингової платформи «Моє Місто» (КСВ Netpeak Group) Сергій Лукачко, український письменник, журналіст, мандрівник, блогер, член Українського ПЕН Максим Беспалов, головний редактор «Інтент», голова ГО «Центр публічних розслідувань», директор Музею виборів Валерій Болган та генеральна продюсерка інформаційного мовлення Суспільного Христина Гаврилюк.
Основними темами розмови було те, як регіональні медіа Півдня України працюють у час війни, як вони співпрацюють із національними медіа та міжнародними інформаційними майданчиками, а також те, яку роль локальні медіа відіграють у формуванні наративів.
За словами Валерія Болгана, регіональні медіа ніколи не мали 90% читачів з регіону, зокрема, і через технічну причину.
«У нас більшість провайдерів мобільного зв’язку має викривлення у визначенні аудиторії. І це викривлення дає нам величезну долю аудиторії з Києва. Воно може доходити у деяких медіа до 50%. Єдине, що змінилося, — це збільшення кількості читачів із нових для нас регіонів, яке легко пояснити. У нас, наприклад, це Дніпро, Львів і Кривий Ріг. Це можуть бути регіони, в які виїхали люди з Херсонщини, Миколаївщини і частково Одещини», — заявив голова ГО «Центр публічних розслідувань».
Зі спостережень Христини Гаврилюк, повномасштабна війна дала поштовх регіональним філіям «Суспільного», які працюють передовсім біля зони бойових дій або в тих областях, які вже були звільнені.
«Ми побачили величезне зростання на початку вторгнення, яке зберігається досі. Абсолютно точно інтерес до регіональних новин зріс. Національні та міжнародні медіа приїздять — і їдуть, що закономірно, а регіональні медіа залишаються зі своєю аудиторією», — зазначила вона, додавши, що найбільшою конкурентною перевагою «Суспільного» є можливість працювати майже з усіх областей України.
Марина Гончаренко пригадала, як на одному з профільних заходів у Львові на другий рік повномасштабного вторгнення зрозуміла, що є велике зацікавлення місцевої аудиторії одеськими новинами.
«Тоді було дуже актуальним питання перенесення пам’ятника Катерині ІІ, і я була вражена, наскільки в контексті була львівська аудиторія і як вона слідкувала за нашими місцевими джерелами, за тим, що у нас відбувається», — сказала вона.
Максим Беспалов поділився своїми спостереженнями про взаємодію з іноземною аудиторією.
«Дуже активно люди цікавляться історіями про набуття або переосмислення ідентичності як в Україні, так і на локальному рівні. Світова аудиторія цікавиться саме вибудовуванням нових ідентичностей, зокрема національних та мультиетнічних ідентичностей. І тут якраз Півдню України та Одесі зокрема є що розповісти про себе», — заявив журналіст.
Він також додав, що іноземну аудиторію цікавить і питання мови, й історії успіху, які відбуваються на тлі війни.
Сергій Лукачко розповів історію, яка ілюструє, як збір коштів через краудфандингову платформу став прикладом адвокації.
«Початок 2022 року, багато наших друзів стало військовими. Ми почали возити їм автівки з Болгарії. І так познайомилися з журналісткою українських і болгарських видань Тетяною Станєвою. Ми зрозуміли, що у болгар є певний наратив про Україну, і він радше проросійський, ніж проукраїнський. І тоді створили експедицію, яка тривала три дні. Це була Одеса, Миколаїв і шматочок Херсонської області. Журналісти відзняли дуже багато матеріалу й змогли просунути це на рівень національних медіа», — каже він.
За словами Сергія Лукачка, тоді їм вдалося отримати значні донати на генератори, а також того року Болгарія погодила гуманітарну допомогу Україні.
«Нам потрібно нарешті самим для себе визначити, хто ми»
Модераторкою другої панелі «Міфи про Одесу та Південь України: сильні історії — сильні наративи» була кураторка платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», докторка філософських наук, професорка Київської Школи Економіки Оксана Довгополова. Учасниками дискусії також були український філософ, публіцист, перекладач, спеціаліст із феноменології, доктор філософських наук, член Українського ПЕН Вахтанг Кебуладзе, головний редактор медіа МОСТ Сергій Нікітенко та головний редактор незалежного одеського медіа «Море Людей» Ігор Філіппов.
Панель стосувалася, зокрема, того, чи може регіональна ідентичність підсилити всеукраїнську. На погляд Ігоря Філіппова, її важко підсилити тим, що ще до кінця не сформувалося.
«Наші попередні ідентичності Одеси точно у цьому напрямку не працювали. Всі ці радянські міфи про Одесу як про місто моряків, місто бандитів, місто контрабанди тощо. Я не бачу, як це позитивно або хоч якось може вплинути на українську ідентичність», — сказав він.
Оксана Довгополова наголосила, що за час повномасштабної війни на Півдні відбувається набуття нової регіональної ідентичності.
«Можливо, це якраз той шлях, який допоможе Одесі позбутися цієї сконцентрованості на собі. Якби за два роки до того (до 2022 року, — Ред.) сказали, що ми будемо настільки вдячні Миколаєву, то одесити б відповіли: та ну, такого не може бути. І щодо Херсона теж», — заявила вона.
На думку Вахтанга Кебуладзе, сюжет мультикультурності є амбівалентним, бо може як посилювати, так і послаблювати нашу позицію.
«Треба постійно наполягати на тому, що Південь — це Крим. І для культурної ідентичності Криму важливу роль відіграють киримли. І це наш дуже сильний козир. Тому що коли я розмовляю з французами, то кажу: ви такі глобальні, толерантні, але для вас іслам — це жахлива проблема. В Німеччині це стає поступово теж так. А чи можемо ми помислити сучасну українську політичну націю без киримли? Ні. Це частина нашої ідентичності, попри те, що вони мусульмани й говорять іншою мовою», — каже філософ.
За словами Сергія Нікітенка, не варто боятися регіональної ідентичності.
«Нічого поганого у тому, що людина ідентифікує себе з чимось мікро, немає. Нам доведеться працювати над реінтеграцією лівобережжя Херсонщини, потім — Донбасу, Криму. І до цього треба готуватися цілим поколінням. Тому нам треба нарешті для себе визначити, хто ми, формувати наші ідентичності, щоб потім їх дуже швидко експортувати. Ми бачили, що коли звільнили Херсон, у влади була максимальна розгубленість, що робити з цими людьми», — наголосив він.
Аудиторія також активно долучалася до дискусії. Питання стосувалися ідентичності в культурі, перейменувань та розривів між тими, хто виїхав з України, і тими, хто залишився.