Фото: скриншот з відео
Фото: скриншот з відео
Валерій Васильєв — морпіх із позивним «Хардкор». Повномасштабне вторгнення рф він зустрів під Маріуполем. Чув, як «Гради» накривають місто, потім танки, потім трапився його перший бій. А далі — довгий шлях крізь бої, втрати, евакуацію на «Азовсталь», полон. «Хардкор» пройшов Таганрозьке СІЗО, побиття за татуювання, допити, тортури електрошоком і багато інших жахіть. Це історія незламності, болючих втрат, стійкості і віри.
Валерій Васильєв: початок повномасштабного вторгнення РФ
Валерій Васильєв з позивним «Хардкор» — ветеран морської піхоти. Повномасштабне вторгнення рф він зустрів під Маріуполем.
«24 лютого я сидів на СП-шці [спостережному пункті] та почув виходи “Градів”. Вони [росіяни] спочатку обстрілювали місто Маріуполь, а потім почали обстрілювати наші позиції. Покотилися на нас танки. Ми зв’язалися з нашим опорним пунктом і нам сказали приймати бій. Ми вдвох прийняли бій і спалили у тому бою танк. Я був помічником гранатометника. Я просто крутив постріли, а кум еб**ив по танках», — згадує захисник.
Пізніше українські військові відійшли ближче до Маріуполя — до селища Волонтерівка. Зайняли першу лінію будинків — там і жили, і їли, і облаштували спостережний пункт.
«А ось перший бій розпочався у мене саме 9 березня. Ми на цьому цвинтарі, короче, сидимо. І “Джокер” [побратим], типу такий, каже: сиди, зараз ми прийдемо. Вони пішли — тут танки ще поїхали. У мене там така яма була, від 152-ї міни. І там була ця труна розколота. І танк стріляє — я в цю домовину, падаю в цю яму, короче. І дивлюся — біля мене труп, що розкладається. І я такий думаю: класно стрибнув. Потім голову підіймаю — танк починає зі скелі валити. І тут уже “Куба” [побратим] по ньому ху***ть із “мухи”, а “Чіп” [побратим] допрацьовує з РПГ-7», — розповів Валерій.
Тоді він отримав і перше поранення — недалеко від чоловіка у стіну влучила міна. Шматок цегли відлетів у спину.
«За всю мою компанію, включаючи “Азовсталь”, у мене дві контузії та одне поранення. Але я його ніде не фіксував, бо поранення — там вторинка така маленька залетіла. Чисто я так уламок сам собі дістав, заклеїв пластирем і пішов далі», — зізнався «Хардкор».
Переправа на «Азовсталь»: історія «Хардкора»
Наступним серйозним випробуванням стало передислокування на завод «Азовсталь». На той момент усе місто було оточене, крім правого берега. Українським воїнам довелося намалювати символіку окупантів на автівках. Вони доїхали без жодного пострілу.
«Потім, як я вже на “Азовсталь” приїхав, дізнався, що коли ми їхали, ми двічі зупинялися, і я чув: хтось із кимсь пі***ть. А це наші водили. На першому блокпосту наш водило не розгубився. У нього питають: куди їдете, хто такі? Він назвав якусь там частину. І каже: їдемо на “Азовсталь” є**шити хохлів. Вони: плюс, проїжджайте. Перший блокпост проїхали. Другий так само проїхали», — розповів морпіх.
Вже у бункерах йому вперше за кілька місяців вдалося зв’язатися з близькими. Там він також дізнався про загибель найкращого друга — військового «Азову» Артура (позивний «Гамп»).
«Він ще загинув 2 березня. Я його, короче, розшукував увесь цей проміжок. Думав, може, на “Азовсталі” його побачу. Він боєць тоді ще полку “Азов”. Нині, виходить, 12-ї бригади. Оце саме було важке, мабуть, для мене. Втрата людини. Тому що ми з ним були як брати. Я досі з сім’єю його добре спілкуюся. У нас є спільні друзі. Бракує цієї людини, насправді. Дуже була хороша людина», — розказав Валерій.
Згодом росіяни почали прориватися — захисники вирішили переправлятися з правого берега безпосередньо на «Азовсталь».
«Заводи, цехи: все горить, усе вибухає. Люди бігають, метушаться. І я ось так от біжу, біжу. Потім раптом я просто так зупиняюся. Дивлюсь довкола себе. Дістаю цигарку. Підкурюю. І просто стою. Потім просто я вже зрозумів, що я 200. Тільки це просто справа часу — коли. Та й стрьомно вже просто тому не було. Ось. Мотивував себе, що виживу, мабуть. Побачу сім’ю. І все буде гаразд», — каже Валерій.
Полон: Каменськ-Шахтинський
Згодом між захисниками пішла чутка про те, що вони будуть виходити в полон, яка врешті підтвердилася. До військових прийшов «Редіс» — командир тоді ще полку «Азова» (нині бригади).
«Він сказав: друзі, ми це робимо не тому, що ми “зассали”, не тому, що ми не хочемо воювати. Він каже: я бачу тут людей, які готові битися до останнього, але є одне але — у нас є трьохсоті [поранені]. Тяжкі трьохсоті. У нас немає медикаментів. Хлопці тупо гниють. І нам треба врятувати їм життя. Тому що вони билися гідно. І треба їм подарувати надію на те, що вони опиняться вдома, побачать своїх рідних, у них все буде добре.
І коли він це сказав, я зрозумів, що треба здаватися. Виходити, не здаватися», — згадує Валерій Васильєв.
Захисники були впевнені, що це буде почесний полон і вони виходять зі зброєю. Але потім їх почали обшукувати «днрівці»: змушували роздягатися і показувати татуювання.
У Каменськ-Шахтинському (ростовська область рф) за ці татуювання над «Хардкором» часто знущалися окупанти. Одного разу ввечері його змусили присідати 600 разів. Вранці — стільки ж. Потім вивели з камери і били палицями по колінах — за те, що у нього набиті вікінги на нозі.
Жахіття Таганрозького СІЗО №2
Він пробув у Каменськ-Шахтинському п’ять днів, після чого захисника перевели у Таганрозьке СІЗО №2.
«Мені кажуть: оголошують списки, типу, на обмін. Паралельно список артилеристів. А я ж зенітник — навідник взагалі за посадою. Садять у ці тентовані вантажівки. Їдемо. І так усю дорогу нам кажуть, що на обмін. Усі. І тут, коли ми прибули до пункту призначення, я чую, як першу машину починають розвантажувати. І починаються дикі крики. Тупо прибивають. Я чую, говорять кавказькою. Я думаю: та все, пи***ць. До Чечні я приїхав. Краї мені тут будуть. До нашої вантажівки дійшла черга. Мене скидають із вантажівки. “Піднімають” ногами. Ставлять до стіни, там кийком доопрацювали. Потім сказали повзти. Ми повземо. Руки, очі замотані. Повземо. Мене в цей момент пиз**ть. Це почалася прийомка в Таганрозькому СІЗО №2. Це найлегендарніше жахливе місце, яке відоме по всій росії і у нас в Україні», — розповів Валерій.
Тоді йому зламали два ребра. Також його постійно нудило і паморочилося у голові. Після того як росіяни побачили його татуювання, почали бити ще сильніше. Права рука, права нога були настільки синіми, що не було видно тату — вони злилися.
Били двічі на день щодня — на так званих перевірках. Майже не чіпали тільки у лазні — туди водили раз на тиждень.
«Я йду з лазні на якийсь день і мені кажуть: як прізвище? Я говорю: Васильєв. Мене починають жорстко хуя**ти. Чим хочеш там: киянка, такий дерев’яний молоток. Мене починають прибивати. Починають трубкою ПВХ для сантехніки ху***ти. Палицями, ногами, руками. Мене підвішували за руки до турніка і працювали по корпусу. Запитували: хто по цивільних стріляв? Я кажу: та ваші війська. Є**ть, на**й я це сказав. Їх це тільки сильніше розлютило», — згадує «Хардкор».
Ним намагалися маніпулювати: змушували розповідати про побратимів. За мовчання приставили до голови пістолет зі зведеним курком. Потім цим же пістолетом сильно вдарили по потилиці. Після цього взяли тапік — польовий телефон, один із попередників ТА-57. Дроти з нього накидують на пальці чи куди завгодно і б’ють струмом. Також з тортур росіяни використовували імітацію утоплення.
«Свого часу у нас у Таганрозі спочатку була перевірка ранкова, потім — сніданок. А потім змінилося так, що спочатку сніданок, а потім перевірка. Але сніданок їсти не хотілося. Тому що перевірки жорсткі. Примушували нас вивчати гімн російської федерації, що означає прапор, герб, хто такий президент росії. Якщо ти це не вивчиш, то отримувати ти будеш дуже міцно і довго. А можуть ще й на тортури відправити, як мене. Довелося вивчити», — розповів український воїн.
Валерій Васильєв: обмін
Одного разу Валерію сказали збирати речі — повідомили, що везуть на обмін. Чоловік після попереднього досвіду сумнівався до останнього. Повірив лише коли почув турбіни літака.
«Тоді шок був величезний просто. А потім, коли ми вже заїхали на територію України, я розумію, що ось усе. Я вдома. А ось пацани — ні. І ось б**ть, на душі стає дуже тяжко. Бо комусь не пощастило», — зізнався Валерій.
Після повернення у нього довго не проявлявся посттравматичний синдром (ПТСР). Військовий навіть думав, що його це мине стороною.
«У мене він почав виявлятися приблизно місяць тому. Іноді буває депресія. Іноді буває апатія. Я не сплю нормально. Я на снодійних сиджу. І виходить, я можу прокинутися у холодному поті і думати, що я ще десь там: чи на війні, чи у в’язниці. У тюрмі страшніше. Ну ось зараз так, ПТСРом страждаю. На все життя я думаю», — каже воїн.
Тепер Валерій проходить реабілітацію і обмірковує повернення у військо. Також він мріє створити сім’ю, мати дітей. Зізнається, що останнього все ж таки боїться поки триває війна, але щиро захоплюється тими, хто йде на такий крок.
Читати також: Стрімер, який зупиняє «Гради»: історія аеророзвідника з позивним «Кеша»
Читати також: Найжахливішим в полоні було відчуття голоду: історія прикордонника «Чілі»