Мінус ще одна Суворовська в Одесі: чому змінили назву вулиці і чиє ім’я тепер увічнили

В Одесі перейменували 13-ту Суворовську вулицю, що у Пересипському районі. Тепер вона названа на честь українського історика та мислителя Миколи Костомарова.

Про те, хто такий Костомаров, який його внесок у становлення України, а також про те, які важливі епізоди його життя пов’язані з Одесою  — читайте у матеріалі «Море Людей».

Суворовські вулиці: які в Одесі перейменували раніше

Сам район, який теж називався Суворовський, перейменували на Пересипський ще у травні 2023 року. Низка вулиць тривалий час і далі називалася на честь генералісимуса Олександра Суворова, але поступово змінюють і їхні назви.

Наприклад:

• 15-ту Суворовську вулицю в цьому ж районі нині названо на честь лікаря Миколи Скліфосовського;
• 4-та Суворовську у березні — на честь фізика-теоретика світового рівня Йосипа Фішера;
• 3-тя Суворовська вулиця в Пересипському районі була перейменована на честь Миколи Пильчикова;
• 2-гу Суворовську вулицю — на честь Якова Бардаха.

Що не з Суворовим

Великий полководець, що не програв жодної битви, засновник Одеси, подарував Україні Ізмаїл і Очаків — такі міфи навколо його постаті створювала радянська і продовжує створювати російська пропаганда. 

Тепер до фактів:

• Достеменно невідомо, чи був взагалі Суворов в Одесі.

«Проросійська пропаганда завжди говорила, що засновниками українських міст можуть бути лише росіяни. До революції 1917 року засновниками Одеси вважали Катерину ІІ і Дерибаса. Хоча Катерина ніколи в Одесі не була. Так, історично достеменно взагалі невідомо чи Суворов був у Хаджибеї і потім уже далі у перейменованій Одесі. Є відомості про те, що у 1972-му році він керував будівництвом усіх фортець, але він прямо писав імператриці “избавьте меня от етих крепостей”. Тут на місті працював Франс де Волан. У нас в місті є “суворівська фортеця”, на залишках якої зараз розташований Центральний парк імені Шевченка та стадіон “Чорноморець”. Так, от, Суворов її, скоріш за все, і в очі не бачив, можливо раз чи два проїжджав повз», — каже доктор історичних наук Тарас Гончарук.

x

Олександру Суворову почали приписувати заснування Одеси за часів Сталіна. Після розпаду імперії треба було відродити традицію відзначення дня народження Одеси, призупинену на певний час. Катерина ІІ на цю роль вже не підходила, бо вона цариця, тому стали «піднімати» царських генералів. 

• Битви Суворов таки програвав — він провалив одну з найбільших своїх військових кампаній.

Йдеться про так званий швейцарський похід проти військ революційної Франції.

«Тоді усі монархи Європи об’єдналися, щоб придушити Паризький майдан. Суворову доручили вибити французів з Гельветичної республіки. (так тоді називалася Швейцарія) силами двох російсько-австрійських корпусів. Він спланував складнющу операцію: удар з двох боків, оточення і захоплення противника. Завів армію високо в гори і… даремно. Бо революціонери і швейцарська “тероборона” тим часом розбили його другий корпус і оточити нікого не вдалося. Усе пішло не за планом, Суворов сам опинився в оточенні і мусив кинути усю артилерію і втікати з гір до дружньої Австрії, буквально спускаючись з гір на дупі по снігу. Тож Швейцарії Суворов не захопив, французьку революцію не придушив, втратив половину армії, але за попередні заслуги був нагороджений званням генералісимуса. Серед “попередніх заслуг” і вже згадувана битва на річці Римник, про яку існує байка, що коли Суворова запитали, скільки писати убитих ворогів, він відповів: “Пишіть побільше. Що ж їх, цих убитих турків, жаліти”», — розповідає історик Олег Криштопа.

x

• Про відсутність продуманої тактики та стратегії Суворова говорили навіть його сучасники.

«Дуже багато хто не тільки з чужинців, а й зі своїх не визнають у ньому великих рис полководця. З усіх його кампаній не можна витягти жодного правила для тактики й стратегії, і все його мистецтво обмежувалося: “Ура, вперед, на багнети!”» — так у 1809 році сказав генерал Іван фон Клуген, який воював під його керівництвом. 

• Різник, якого прозвали людоїдом.

Суворов взяв міста Очаків та Ізмаїл, але за три дні під час штурму Ізмаїла винищили переважну більшість мирного населення. При цьому у свої криваві діяння він «замішав» козаків — основу його війська становило близько 10 000 колишніх запорожців та Бузького козацького війська. 

Вже у 1794 році під керівництвом Суворова російський каральний корпус придушив польське визвольне повстання на чолі з Тадеушем Костюшком. Тоді загинуло 20 000 мирних мешканців Варшавського передмістя.

Хто такий Микола Костомаров

Микола Іванович Костомаров народився 16 травня 1817 році у слободі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії. Батько був нащадком козаків-переселенців, місцевим поміщиком. Мати була родом із сільської родини, раніше кріпачка. 

x

Вони обвінчались вже після народження сина, а згодом батько трагічно загинув, не встигши усиновити Миколу. Через це до 1832 року Микола Костомаров перебував у кріпацькій залежності. Він отримав волю завдяки значним зусиллям і матеріальним жертвам матері. Вважається, що ця частина його біографії неабияк вплинула на подальшу долю і світогляд майбутнього вченого.

З 10 років він навчався у Московському пансіоні, а згодом — у Воронезькій гімназії. У 1833 році вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету, який за три роки закінчив. Вже в січні 1837 року склав іспити на ступінь кандидата й отримав направлення у Кінбурнський драгунський полк юнкером.

Залишивши службу в армії, Костомаров поїхав до Харкова, а потім до Москви — писати історію слобідських козаків. Його позиція полягала у тому, щоб показати історію народу та його духовне життя, хоч це суперечило офіційній історіософії, яка висвітлювала тільки історію держави. 

Згодом Костомаров знайомиться із творчістю харківських поетів-романтиків, вивчає слов’янські мови, починає писати українською мовою. Свої художні твори він видавав під псевдонімами Ієремія Галка та Іван Богучаров. Серед них драма «Вітка», «Українські балади», трагедія «Сава Чалий».

x

Вже наприкінці 1840-х років Костомаров почав працювати над дисертацією «Про причини та характер унії в Західній Росії». У своїй роботі він висвітлив боротьбу українського народу за незалежність від шляхтянської та католицької експансії, показав народні маси як найважливіший суб’єкт історії. Через те захист так і не відбувся.

Після цього була робота помічником інспектора в Харківському університеті, викладання історії у приватних школах. Та наукової діяльності Костомаров не полишив: вивчав повстання козаків під проводом Наливайка, родини князів Острозьких, історію епохи Богдана Хмельницького. Остання тема навіть наштовхнула його на переїзд до Києва.

Кирило-Мефодіївське братство і арешт

У 1846 році рада Київського університету Святого Володимира обрала Костомарова ад’юнкт-професором на кафедрі російської історії. Його лекції набули широкої популярності серед студентів. Вже у столиці він остаточно зосередився на україністиці: працював над науковою роботою «Богдан Хмельницький», надрукував працю «Слов’янська міфологія», підготував до видання літопис Самійла Величка. Також саме в Києві Костомаров познайомився з Максимовичем, Кулішем, Гулаком, Білозерським, а Шевченком завів дружбу. 

Разом вони створюють таємне товариство — Кирило-Мефодіївського братства (Шевченко приєднався пізніше). Костомаров став автором статуту братства, а також самої ідеї боротьби за вільний розвиток слов’янських народів. 

Весною 1847 року за доносом студента Костомарова, Гулака, Білозерського, Куліша та Навроцького арештували. Арешт Костомарова відбувся саме напередодні його весілля з Аліною Крагельською (вони таки обвінчалися, але аж через 28 років).

Костомарова звинуватили у державному злочині і ув’язнили у Петропавлівській фортеці. Там він перебував рік, а потім ще дев’ять відбув у засланні у Саратові.

Після сходженням на престол імператора Олександра II з Костомарова зняли політичний нагляд та заборону друкувати наукові та художні твори. Згодом він переїхав до Петербурга і став професором кафедри російської історії Петербурзького університету. Однак і там не забув своїх переконань. 1861-1862 роках там виходив журнал «Основа», який був рупором українського руху. Костомаров часто друкувався там. На базі петербурзьких, московських, варшавських та інших архівів він написав і опублікував низку праць з історії України. Також за його активної участі вийшло перше посмертне видання «Кобзаря» Тараса Шевченка у 1867 році.

Він помер у квітні 1885 року після затяжної хвороби.

Микола Костомаров та Одеса

В Одесі Костомаров був двічі. Вперше приїхав у 1846 році — на відпочинку. Саме тут він випадково зустрівся зі своєю колишньою ученицею Аліною Крагельською (він викладав історію в київській гімназії, де навчалася дівчина). Вони мали одружитися, але після арешту у справі Кирило-Мефодіївського братства батьки заборонили дівчині спілкуватися з Костомаровим. Її видали заміж за іншого чоловіка. — доля знову звела їх аж через 28 років.

Вдруге Костомаров відпочивав в Одесі у 1870 році. У своїй автобіографії він писав, що місто настільки змінилося, що перетворилося на справжній європейський курорт.

Костомаров був знайомий з професором Рішельєвського ліцею, істориком та археологом Миколою Мурзакевичем, який на той час завідував Одеською публічною бібліотекою. У 1852 році вони разом були на розкопках у Керчі.

Читати також: Вже не Жукова: пояснюємо, чому вулицю перейменували і хто взагалі такий Іван Луценко