Фото: Море людей
Фото: Море людей
Український воїн пройшов бої за Маріуполь, оборону Азовсталі, полон, та попри всі випробування, «Чілі» не полишив службу. Він продовжує захищати Україну і мріє про те, щоб його діти ніколи не відчули війну так, як він.
Оборона Маріуполя: спогади бійця ДПСУ
У 2014 році Микола вступив до військової академії у Хмельницькому. Службу проходив в Одесі, але у 2021 році вони з дружиною (теж військовою) вирішили перевестись до Маріуполя.
«Прослужили ми, напевне, так в спокої пів року… Ну, ми розуміли, до чого все йде, але поряд з тим ми залишались там, на місці. Дружина вже була на той час вагітна. 24 лютого — ми тоді вже зрозуміли… Ми були вже окремо, але зрозуміли, що нам потрібно якось, найперше, зберегти її, продумувати далі плани наперед», — згадує «Чілі».
Микола каже, що коли почалося повномасштабне вторгнення, страх поєднувався з обов’язком. Прикордонники розуміли, що входять у сили оборони міста і найперше, що вони ми мали зробити, це підготувати цю оборону разом з іншими українськими захисниками.
Йому добре запам’ятався один випадок. Це сталося, коли місто було майже захоплене. У Маріуполь вже підібрались танки і почали обстрілювати одну з будівель, яку тримали українські воїни.
«В будівлі завалилися сходи і впали нашому службовцю на ногу. І тоді ми реально взяли димову шашку. Треба було перебігти метрів 80. Я розумію, що це може бути кінець. І сама ситуація нагадувала мені фільм. Це аже смішно виглядало. Але паралельно я розумію, що це життя моє, і тих, хто поруч зі мною. І ми все зробили, в принципі, як в фільмі. Ми взяли покривало, поклали туди цього військового службовця, кинули шашку, і просто під димом і шквалом вогню перебігли з однієї будівлі в другу Паралельно я, біжучи, читав ‘Отче наш’, як і всі, хто був поруч зі мною», — розповів захисник.
Каже, що в такі моменти дуже швидко згадується все. Особисто він думав про дружину. Інформації від неї тоді вже майже не було, адже на зв’язок було вийти вкрай складно. Їм вдавалося зв’язатися приблизно раз в тиждень, якщо пощастить. Жінка тоді вже виїжджала з Маріуполя в сторону Західну України.
«Коли місто було повністю захоплене, залишилися тільки два заводи [йдеться про комбінати імені Ілліча і «Азовсталь»]. Спочатку вони [армія рф] намагалися взяти перший завод, оточили його і потрошки почали — це вийшло коло в колі. Вони почали звужувати ще одне коло. І дійшли до наших крайніх підрозділів. І одразу захопили [нас] в полон», — згадує прикордонник.
«Чілі»: полон та обмін
Ставлення до українських воїнів було жахливе: росіяни тримали їх під дулом автомата, всі речі забрали, навіть турнікети. На захисників намагалися давити емоційно.
«Але ми не розуміли, що буде далі — з кожним кроком, а в кожного він був різний. Є такі військовослужбовці, які сиділи на одному місці постійно. До прикладу, я не розумію по сьогоднішній день — чому постійно з однієї колонії мене перекидали в іншу. І в кожній колонії ставлення було все гірше і гірше. За якісь побутові умови я не говорю, бо їх просто не було. Постійні допити, знущання електрошокером. Це не було кожного дня, але вищитати це неможливо. Спасало те, що постійно в одній камері сиділо по три, по чотири, по п’ять побратимів моїх вже тепер, яких я чекаю, поки вони вийдуть», — розповів «Чілі».
Каже, що рятували думки, спогади і спілкування: захисники жалілися одне одному, щось підказували, хтось когось підбадьорював. На той момент вони вже не знали нічого: не мали контакту з рідними чи доступу до хоч якихось новин.
Також Микола пригадує, що через сильне відчуття голоду навіть не звертав увагу на побої. Їх постійно годували водянистою кашею.
«Коли нас поміняли, одразу нам в автобусі по пакету роздали. Кажуть: хлопці, обережно, бо такого ви давно не їли. Перше, що я взяв — це банан», — згадує воїн.
У полоні Микола провів понад 8 місяців. Коли відбувався сам обмін і чоловік побачив український прапор, почув українську мову — каже, що це було схоже, ніби заходиш в холодну воду.
«Чесно, дуже класне відчуття. Напевно, це найкраще відчуття, яке я коли-небудь переживав. І тоді вже якісь мінімальні, ще не спокій, але якісь мінімальні наближення до нього вже були», — пригадав оборонець Маріуполя.
Реабілітація і повернення на службу
Свою народжену доньку «Чілі» вперше побачив по відеозв’язку, коли вийшов з полону. Він подзвонив дружині як тільки йому видали телефон: номер пам’ятав. Згадує, що коли побачив дитину — розплакався.
«Їй вже було 6 місяців. Я її побачив і розумію, що 6 місяців — це вже термін немаленький. Я не бачив, як вона народилась, я не бачив, як вона росла. Вона вже на той момент трошки повзала, а я не побачив просто, як вона це починала», — розповів Микола.
Після повернення почалася реабілітація. Близько трьох тижнів військовий провів у шпиталі, потім приблизно стільки ж часу у санаторії. У цей період майже щодня його відвідували друзі — в основному військові. Також на вихідних була змога їздити в гості до них.
«Приїжджав в ті місця, де я колись проходив службу. І, можливо, також на цьому фоні я вже швидше хотів увійти в нормальний ритм життя, далі продовжувати робити свою роботу», — зізнається захисник.
Попри всі випробування, «Чілі» не полишив службу. Він продовжує захищати Україну у складі Державної прикордонної служби. А ще його родина поповнилася — у подружжя народився син Назар.
«Я б хотів, щоб всі люди розуміли реалії майбутнього, зараз, які є реалії, були в адекватні обстановці. І, як будь-який громадянин України, розуміли, що навіть від людини, яка десь (необов’язково вона має бути військовим), від неї також залежить якась частинка, яка доєднує до тої великої події, яку ми всі чекаємо», — сказав Микола.
Матеріал створено за підтримки фонду European Endowment for Democracy (EED).
Читати також: Перетворює сміття на допомогу армії: історія Семена Турути