Віктор Голіков. Фото: Море Людей
Віктор Голіков. Фото: Море Людей
До повномасштабного вторгнення рф Віктор Голіков жив і працював фотографом в Естонії. За кілька днів до 24 лютого він повернувся в Україну — з побутової причини, яка згодом визначила весь його подальший шлях. Спочатку — волонтерство, згодом служба у війську. Фотографію він не залишив: камера стала способом фіксувати війну, людей і простір поруч із фронтом.
Про шлях до війська, відчуття часу, втрати й фотографію як спосіб терапії — далі пряма мова Віктора.
Волонтерство і перші поїздки на фронт
Так склались обставини, що за 10 днів до повномасштабного вторгнення рф я повинен був повернутися в Україну, аби продовжити свої документи на роботу в Естонії. Звідси почався мій шлях до війська, який зайняв півтора року.
Не маючи будь-якого досвіду і, мабуть, достатнього внутрішнього стержня приєднатися до війська, я почав волонтерити. Відчув, що саме тут я можу бути корисним.
Момент, коли я відчув, що роблю недостатньо, відбувся навесні 2022 року, коли я вперше потрапив на прифронтову територію. Ми повезли допомогу і автомобіль для військовослужбовців, наших друзів. Я повернувся з розумінням того, що хлопці, які там, нічим не кращі і не гірші, ніж я. Але тоді я ще морально був дуже сильно неготовий. Кожна наступна поїздка ближче до фронту підтверджувала думку, що я роблю мало.
Зустрівшись з військовими, поспілкувавшись, я відчув, мабуть, атмосферу справжньої сім’ї, родини, братерства. Ці всі слова підходять.
Я зрозумів, що no way back. Коли повернувся додому, дружина сказала: «Все, ти тут фізично, але головою ти вже не тут».
Не ми обрали час, а час обрав нас. Події, які відбуваються зараз, створили умови, коли ми повинні боротись за існування нашої держави, за наш дім, за нашу землю.
Я радий, що доєднався до цього процесу, бо це, насправді, історичний момент, який випав на нашу долю. Бути навіть не свідком, а учасником цього є великою честю. Хоча сам факт війни є дуже несправедливим.
До нас прийшли, нас хочуть стерти з лиця землі, а ми вгризаємося в цю землю, стоїмо і будемо стояти, поки не переможемо.
Добропілля, березень 2025
Найбільший відбиток у моїй пам’яті залишило 7 березня 2025 року, прифронтове місто Добропілля. Момент, коли прилетіла ракета «Іскандер».
Квартира мого побратима постраждала. Він зателефонував і сказав: «Допоможіть, евакуюйте мене». Ми поїхали, а в момент евакуації туди ж прилетіла касетна ракета. Мені поталанило — я залишився цілий.
На той момент мій командир отримав поранення, товариш Ганс там загинув. Але сам момент прильоту і вибуху ракети, тисячі вибухів дрібних касетних уламків — мабуть, найдовший, але найпрекрасніший момент у моєму житті.
Найдовший, бо час сповільнився. Я встиг подумати: «Хіба я помру тут і зараз? Якось не так я собі це уявляв». А прекрасний… як би це не звучало, але звук від серії вибухів боєприпастів — це така красива симфонія в тебе над головою, яку дуже важко словами описати. Ти відчуваєш її, мабуть, всіма органами, своїми клітинами, шкірою. Це звучить дуже прекрасно.
Втрата побратимів
Пережити втрату близького — це боляче, важко. Однак організм чи психіка адаптовується до реальності і в той же час відокремлюється від неї. Ти відчуваєш, що людина, яка нещодавно була поруч з тобою, ніби на роботі зараз, поїхала у відрядження, ще щось таке.
Найгірше відчуття — це прощання з побратимами на похованні, сльози близьких, рідних, матерів. Тоді, мабуть, і приходить усвідомлення втрати.
Сім’я і відстань під час війни
Важко бути далеко від сім’ї. В мене є дружина і донька, якій 1.2 року. Це був, мабуть, свідомий вибір, адже ми з дружиною розуміли, що війна може забрати і моє життя. А залишити за собою когось, хто буде нести твою кров, твою ДНК, залишити нове життя, мабуть, є найвищою цінністю.
«Місце пасажира» як особиста терапція
Я був дотичний до медійної служби територіальної оборони. Камера стала моїм інструментом, моєю зброєю розповідати правду. Не тільки для бригади, але і розповідати правду через об’єктив, яку я бачу. Так зародився і з’явився мій проєкт «Місце пасажира».
Коли ставиш перед собою фотоапарат, ти будуєш стіну, яка дозволяє трохи відокремитись від реальності, яка тебе оточує. Для мене це була терапія, яка дозволяла дивитися через об’єктив на ту реальність, яка є навколо. Це Донеччина, Покровсько-Костянтинівський напрям. Я робив фото протягом 2024-2025 років. Багато з територій вже є тимчасово окупованими. Багато місць вже є зруйновані. Багато територій в сірій зоні.
Я сподіваюся, що в найближчому майбутньому я зможу ще реалізувати кілька задумів, які в мене є. Ну, побачимо.
Відчуття часу на війні
Є, мабуть, відчуття жалю про час. Ми живемо один раз, кожна хвилина є неоціненою, вона не повториться. По суті, час — це найголовніший ресурс і цінність. Інколи, розуміючи, що ця реальність вибрала нас, а не ми цю реальність, усвідомлюєш, що міг би прожити цей час зовсім інакше. Проводити більше час своєю сім’єю, відкривати для себе щось нове, отримувати нові досвіди.
Але реальність така, знаходячись поміж прекрасних людей, я розумію, що я в правильному місці. І час, який є, він не змарнований, він має дуже високу ціну і цінність.
Читати також: «Я перестав мріяти»: історія воїна й актора Дениса Гранчака
«Це було у Кринках»: історія скульптора Ярослава, який став морпіхом