Ніна Строката: як одеситка кидала виклик радянській системі

Існує міф: мовляв, спротив радянському режиму — це історія Галичини й Києва. Південь і Схід — «аполітичні», «радянізовані», «сплячі». Але саме тут, в Одесі, діяли Святослав Караванський, Ганна Голумбієвська, Олекса Різників, Василь Барладяну, Ірина Ратушинська — і Ніна Строката. Її історія — доказ того, що опір був не географією, а вибором.

Про жінку, яка не мовчала і боролася за Україну, навіть коли це коштувало їй свободи — у матеріалі Море Людей.

Лікарка, яка знала шість мов

Ніна Строката народилася 31 січня 1926 року в Одесі. У 21 — з відзнакою закінчила медінститут. Працювала в госпіталі, викладала, займалася мікробіологією, писала наукові статті, готувала кандидатську дисертацію.

Вона володіла українською, англійською, німецькою, польською, румунською та російською. Її кар’єра могла скластися так, як у «зразкової радянської науковиці». Але Ніна не погоджувалася бути зразковою.

x

Підпілля, дружба і перші арешти

Ще п’ятнадцятирічною вона затоваришувала з Олегом Легким. Той на пропозицію Святослава Караванського включився у самостійницьку діяльність підпільної ОУН. За це у вересні 1944 року разом із Караванським був арештований. Військовий трибунал засудив Легкого на 10 років ув’язнення, а Караванського — на 25.

Коли Легкий повернувся в Одесу, Ніна Строката надала йому прихисток, допомогла влаштуватися на роботу. Згодом вони одружилися, але у 1960 році розірвали шлюб.

«Дружба зі Строкатою залишиться для мене на все життя світлим спогадом», — скаже він у 1972 році на процесі, де був викликаним свідком на прохання колишньої дружини.

Того ж 1960 року в Одесу повернувся із заслання амністований Караванський. Згодом познайомився зі Строкатою і невдовзі вони одружилися.

x

Квартира, яка стала центром Одеси

Караванський активно включився в опозиційну діяльність, готував та поширював самвидав, виступав на захист української мови. 

У лютому 1965 року він подав клопотання прокурору УРСР щодо притягнення до кримінальної відповідальності міністра вищої та середньої спеціальної освіти УРСР Юрія Даденкова за русифікацію українських вишів. Однак заарештували самого Караванського — за два дні без суду і слідства його відправили досиджувати недобутий 25-літній термін.

x

Коли це сталося, Ніна взяла на себе все. Її двокімнатна квартира на Чорноморській дорозі перетворюється на неформальний штаб українського життя в Одесі. Там бували Василь Стус, Валентин Мороз, Петро Григоренко, В’ячеслав Чорновіл, Ірина Калинець.

А от сама Строката об’їздила мало не весь радянський союз: підтримувала політв’язнів, писала і розповсюджувала листи, петиції, заяви, передавала їх та інформацію про рух опору в Україні за кордон. Саме через таких, як вона, український спротив стає видимим за «залізною завісою».

кгб і «виховання патріотизму»

кгб не залишило її діяльність поза увагою: щоденні «профілактичні бесіди», тиск, шантаж. Їй пропонували відмовитися від чоловіка, засудити його. Вона відмовилася.

У 1969 році проти Караванського порушили ще одну справу. На суді Строката рішуче виступила на захист чоловіка, після чого суд адресував Одеському медінституту окрему ухвалу «для принятия мер общественного воздействия в отношении Строкатовой Нины Антоновны в целях воспитания у неё чувств высокого патриотического долга как гражданина СССР.

Жінку почали цькувати, а у 1971 році — звільнили з. університету. Газети випускали наклепницькі статті. Арешт став питанням часу: він стався 6 грудня 1971 року.

Перша правозахисна організація України

Арешт Ніни Строкатої запустив ланцюгову реакцію. В’ячеслав Чорновіл ініціював створення Громадського комітету її захисту — фактично першої правозахисної організації в Україні.

x

Заяву про створення Комітету підписали Ірина Стасів, Василь Стус, Леонід Тимчук, Петро Якір та Віктор Красін. Її, разом з біографічною довідкою про Строкату опублікував журнал «Український вісник», редагований Чорноволом. Згодом випуск журналу передрукувало за кордоном українське видавництво «Смолоскип» — про організацію дізналися у світі, але у січні 1972 року її діяльність припинилася. Всі підписанти заяви, окрім Леоніда Тимчука, згодом потрапили під репресії.

Суд, який пішов не за сценарієм

Ніну Строкату радянська влада звинувачувала у зберіганні невідправлених листів:

• написаного 1966 року до Праги на адресу міжнародної організації журналістів з приводу засудження Юлія Даніеля;
• листа колективові журналу «Перець» на захист Івана Дзюби за підписом Павла Скочка, Вячеслава Чорновола та Людмили Шереметьєвої (Дашкевич).

Також серед звинувачень було розповсюдження самвидаву через передачу лікареві Олексієві Притиці та вчителеві і поетові Олексі Різниківу творів Валентина Мороза, журналу «Український вісник» та збірки віршів Миколи Холодного.

Суд над Строкатою, Притикою і Різниківом в Одесі у 1972 році мав стати показовим залякуванням. Натомість він перетворився на публічний вирок системі. У своєму останньому слові Ніна заявила, що стаття про «антирадянську агітацію» — неконституційна, що свобода слова задушена цензурою, а демократія — імітація.

«Той, хто відкидає широту принципів демократії та свободи, той відкриває шлях до тиранії».

Табори і голодування

Її засудили до чотирьох років таборів суворого режиму. Невдовзі Строкату етапували до концтабору ЖХ-385/3-4 в селищі Барашево у Мордовській АРСР. Дев’ятимісячне перебування у слідчій в’язниці кгб підірвало її здоров’я. Попри це, вона брала участь в акціях протесту, п’ять разів проводила 4-8-денні голодування і півтора десятка — одноденні.

Еміграція як продовження боротьби

Після таборів їй не дозволили повернутися в Україну. Вона оселися у тарусі калузької області — над жінкою встановили адміністративний нагляд, який поновлювали щопівроку. 

Увесь цей час її запрошували на збори Американської асоціації мікробіологів, семінари Гарвардського університету — але про це не могло бути й мови. 

Однак навіть після ув’язнення Строката не полишила боротьби за українську свободу. Так, у 1976 році вона погодилася стати членом-засновником Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). Це була перша в срср легальна організація, яка боролася з порушенням прав людини.

x

15 вересня 1979 році звільнили Святослава Караванського. Загалом за ґратами він провів 31 рік. В поверненні в Україну подружжю знову відмовили. Врешті вони вимушено емігрували у США.

У Штатах Ніна Строката продовжила боротьбу: виступала, писала, організовувала допомогу політв’язням, працювала в Українській Гельсінській групі, стала співзасновницею «Вісника репресій в Україні».

Незалежність України вона зустріла з радістю:

«То була велика перемога. Будьмо працьовиті, пильні й терплячі — збережімо її».

Останні роки життя Ніна Строката тяжко хворіла. Вона померла 2 серпня 1998 року у лікарняній палаті в Балтиморі.