«Щедрик», «БожеВільні» і межа компромісу. Розмова зі сценаристкою Ксенією Заставською

Коли близька людина повторює тези російської пропаганди — це боляче. Саме з такої розмови почалася робота над сценарієм фільму «Щедрик». Сценаристка й письменниця Ксенія Заставська розповідає, як почуті історії та зіткнення з міфами про Україну стають матеріалом для кіно, чому вона не приймає історичних неточностей — і чому частина важливих для неї сценаріїв роками чекає на реалізацію.

«Ані в сценарії, ані в романі — я не присутня»

В кожній історії — ані в сценарії, ані в романі — я не присутня. Надихають історії. Наприклад, як «Щедрик»: після подій 2 травня в Одесі моя вже колишня, на жаль, подруга, яка багато років мешкає в Польщі, не зрозуміла, що в нас коїться, і підпала під російську пропаганду. Вона мені передзвонила 3 чи 4 травня — у неї було дуже велике звернення до мене, що «Одесу знищили», «кляті бандерівці захопили».

x

Я пояснювала, що усе не так, але ні, вона не хотіла слухати. Закінчилося тим, що, коли я намагалася їй щось заперечити, вона пропонувала тези: «немає України, немає українців», «це штучно створена країна, нація, історія». Я тоді намагалася хоча б якось заперечити, але реакція була однозначна. Мене образили ці слова і я почала думати, як відповісти всім, хто так думає.

«Для Щедрика я використала її спогади»

Колись мало хто знав, що «Carol of the Bells» — це «Щедрик». Тоді на кожне Різдво ще не було такого, що лунав «Щедрик», не всі знали про Леонтовича — тільки люди дотичні, музиканти. Ще у 2010 році приблизно моя подруга-співачка розповіла мені про це: про Леонтовича, як подорожував хор, що виконував пісні в його обробці, як він потрапив до Америки, чому американці зараз вважають його своїм.

Я згадала про це. Мені потрібно було скасувати проросійські тези, які я почула — і народилася історія, де живуть три родини. Живуть мирно, дружньо. В них є якісь непорозуміння, але вони їх долають, особливо в такі сумні, страшні часи. 

x

Крім того, прообразом головної героїні стала моя бабця. Вона мені розповідала, як сама переховувала єврейських і польських дітей під час Другої світової війни. А потім була в засланні і ризикувала. В неї двоє своїх дітей було — мій тато і тітонька. Вона не була музикантом, хоча була дуже освіченою людиною, знала багато мов. Я використала її спогади, її образ як головної героїні. Навіть дівоче прізвище моєї бабці — Іванюк. Мало про це говорили — навіть режисерка дізналася після зйомок фільму.

Знімали його до повномасштабного вторгнення, а вийшов він у 2022 році. Тому сприйняття було дуже гостре, і я розумію, що люди порівнювали наш час і ті часи. І навіть там є сцена, коли всі біжать у підвал — бомбардування. Мені потім уже писали люди, що я наче передбачила все, що ми знову переживаємо. 

«Коли побачила фільм вперше, хотіла зняти своє ім’я з титрів»

Коли побачила екранізацію «Щедрика» вперше, мені настільки не сподобався фільм, що я хотіла зняти своє ім’я з титрів. Я маю право на це. Довгий час я не дивилася фільм. Вже з другої спроби я зрозуміла, що дещо вже не так погано. Чесно скажу — я, коли напишу роман, потім його не читаю, бо мені вже не подобається. І поки я працюю, я теж дуже прискіпливо до себе ставлюся — залишився комплекс відмінниці. 

Вже потім, коли я почала читати відгуки, я зрозуміла, що фільм гарний. Як для авторки, мені дещо там неприйнятне, але загалом він сильний. Тобто той посил, який був закладений, — він є. В чомусь я досі не погоджуюся і хотіла би, щоб це було інакше, є історичні помилки. Глядач помітив їх, і мені про це писали. Той глядач, який дуже добре розуміє цю історію. Але фільм корисний і потрібний. 

«Ідея, яку я виношувала дуже довго»

Ще один проєкт — «БожеВільні» — я виношувала дуже довго. Коли мені було 15 років, ми з батьками переїхали до нового будинку. Поверхом нижче в однокімнатній квартирі жив чоловік. Він поводився дуже дивно. Часто за ним приїжджала машина — не швидка допомога, а темно-зеленого кольору. Я цю машину назавжди запам’ятала. Пізніше його брат розповів, що він колись був полковником, військовим, служив у кдб і захворів. 

Уже після розпаду радянського союзу, десь у 1991–1992 році, я побачила його у дворі — у формі полковника, з орденами, з квітами на 9 травня. І це було дуже дивно, бо раніше я бачила, що в його квартирі стояв гумовий човен. Коли він помер, брат розповів, що той хотів переплисти до Туреччини на цьому човні.

Тоді я зрозуміла, що щось тут не те. Почала цікавитися темою, читала спогади дисидентів, усе, що могла знайти про каральну психіатрію. Тим більше, я пам’ятала ці машини — старі, темно-зелені, схожі на маршрутки. Зверталася до лікарень, зокрема до Дніпропетровської психіатричної лікарні. Бо такі лікарні були двох типів: закритого плану і загальні. Те, що показано у фільмі, — це закритого типу, фактично як в’язниці. 

x

Коли люди намагалися розповідати такі історії — боялися. Боялися і романи друкувати. Мені ставили питання: «Нащо це вам?».

Потім я почула історію про зйомки фільму «Така пізня, така тепла осінь». Іван Миколайчук знімав його в Чорториї. Там працювала акторка Галина Сулима, з якою ми дружимо. Вона розповідала, що вони знімали на території психіатричної лікарні, і лікар поділився з ними реальними історіями. Миколайчук тоді сказав: «Галю, прийде час, і про це треба зняти фільм». 

Галина розповіла мені кілька почутих нею історій. Так і почалася робота над сценарієм, де головним героєм став лікар. 

«Я не вважаю його співавтором»

Коли сценарій був готовий, ми звернулися до продюсерів, з якими працювали над «Щедриком». Головні ролі мали виконувати Римма Зюбіна і Олексій Горбунов. Горбунов прочитав сценарій і сказав: «Супер, це дуже мені сподобалося». Після цього продюсери подали проєкт на пітчинг Держкіно. Це був 2019 рік, тоді скоротили фінансування, тож в категорії «Дебюти» підтримували лише два фільми. У першому турі я посіла друге місце, трохи поступившись Ірині Цілик. Тоді фільм, який випередив наш, називався «Спас», а наш — «Межа забуття». Пізніше наш фільм отримав назву «БожеВільні», потім — «Діагноз: Дисидент». Я вважаю, що потрібно було залишити «Діагноз: Дисидент» і українською мовою.

Коли почалися зйомки, я навіть не знала про їх перебіг.  У договорі було прописано, що без мого дозволу ніхто не має права втручатися у сценарій, окрім режисера. Але втрутилися. Я взагалі не вважаю його співавтором. «Це людина, яка без мого дозволу втрутилася у цей сценарій». Довгий час я не давала прав, але коли подивилася фільм, зрозуміла, що відповідати за нього сама не буду, бо там стільки ляпів — конкретних. Я дала згоду на співавторство вже 2024 роком, хоча зйомки закінчили у 2021. 

Найбільша проблема — історичні помилки. У моєму сценарії події відбувалися у 1983 році, коли Андропов активно використовував каральну психіатрію проти дисидентів. У фільмі цей рік змінили на 1977. Також у титрах написали, що радянську делегацію психіатрів виключили з Всесвітньої організації психіатрів, хоча у 1983 році вони вийшли самі, щоб їх не вигнали. Це було зроблено за наказом Андропова. Я вважаю це неприпустимим, бо це вводить в оману людей і ображає тих, хто пройшов через каральну психіатрію. Я писала режисеру, але змін не внесли. З професійної точки зору треба перевіряти факти, якщо втручаєшся у сценарій. З морально-етичної — так працювати не можна. 

«Коли йдеться про історичні помилки, я на них вказую»

Люди розумні. Не можна думати, що люди нічого не розуміють і ні про що не здогадаються. І треба одразу на це розраховувати. Тому, коли мені кажуть, що про щось не можна писати, наприклад, про каральну психіатрію, я шукаю тих продюсерів, які скажуть: «Так, нам це підходить». Бо я знаю, що це тема, яку українське кіно ще не відкривало, і що її варто відкрити. Я це відчуваю. 

Зараз у мене теж є одна тема. Я не буду про неї говорити, але вважаю, що про це варто казати, бо це може допомогти багатьом людям, коли вони побачать, що у нас відбувається, і зможуть уникнути певних помилок. Тому, коли комусь не подобається — режисеру чи продюсеру — я шукаю іншого режисера або іншого продюсера. 

Іноді буває, що режисер каже: «Ось тут я хотів би змінити. Ця сцена не працює». Я відповідаю: «Так, можливо». І ми починаємо спілкуватися, думати, як це змінити, як зробити краще. Якщо ж позиція категорична — ні, тоді я йду до інших. 

x

А буває, що не виходить взагалі. Є сценарії, які так і лежать. Вони подобаються, але чекають свого часу. Боротися й нав’язуватися я не люблю. Напевно, це така моя позиція.

«На початок повномасштабного вторгнення я почала вести щоденник»

На початок повномасштабного вторгнення я почала вести щоденник. Десь днів 10–12… І я постійно була на зв’язку з дуже гарною режисеркою — Анною Смолій. Вона киянка, в неї маленька дитина, і вона була вимушена виїхати. Вона вже була в Канаді, а я їй розповідала, що записую. І вона каже: «Ксенія, ти напиши сценарій». І я писала. 

Є такий сценарій — «Стефа», який я писала просто за подіями, що відбувалися. Коли писала, ми не знали, що буде з Одесою. Коли росіяни продиралися до Миколаєва, ми всі розуміли: якщо вони взяли б Миколаїв, то пішли б на Одесу. Я дуже добре запам’ятала цифру: 14 десантних кораблів. А з західного кордону, з Придністров’я, там уже, хай не велика, але чекала російська армія. Вони просто чекали, коли впаде Миколаїв, але Миколаїв вистояв. Він нас врятував. 

 

x

В мене було… не те, щоб відчуття, але я розуміла, що те, що ми зробили вибір не виїжджати, означає: я, скоріш за все, загину. Тобто до мене прийдуть. Мені телефонували, казали, що вони йдуть за списками: у родини, де хтось воює, до людей, які висловлювали проукраїнську позицію. Так було при окупації Херсона. 

Ми не виїжджали. Я навіть почала надсилати сценарій шматочками. Писала вже за новинами — це був не щоденник, а повноцінний сценарій. Я надсилала ці фрагменти Анні й казала їй: «Якщо зі мною щось станеться, ти, будь ласка, допиши». Вона плакала й відповідала: «Я допишу, але дуже сподіваюся, що все буде гаразд». 

Це дуже болючий сценарій. Я його не перечитала. Написала — і не перечитала. Анна читала. Там усе від імені маленької дівчинки. Я це теж побачила в новинах — дівчинку, яка співала гімн у бомбосховищі. І от із цієї дівчинки я почала робити сценарій. Але всі події відбувалися в різних містах. Це було таке збірне місто. Я не знала, чи це Маріуполь, чи Суми, де розбомбили лікарню. Тобто це був збірний образ України, українського міста, українських дітей, які все це відчувають. 

«Це мають знімати українці»

Анна дала сценарій одному режисеру, який у маленькому віці виїхав з України. Українською розмовляє, а писати — ні. Він перечитав і спитав: «Це правда? Не вигадка?» Анна розповіла, що історія правдива. І він каже: «Це треба перекласти». 

Почав перекладати й подавати сценарій на фестивалі та конкурси, щоб люди бачили, що в нас коїться. І так ми, щоб достукатися до світу, почали подавати сценарій на конкурси й фестивалі. Я навіть не знала, що він отримає стільки нагород. Для мене це було дивно: бо я ж його навіть не перечитувала. 

Зараз я працюю над іншим сценарієм — я вже не знаю, який раз його перероблюю, не рахую. А той — з першого разу. Чесно, я дуже довго не могла перечитувати його. Я вже почала отримувати відгуки від комісії, від експертів. І один експерт написав: «Коли я читав, я плакав». Це був американський експерт. Я змогла перечитати через вісім місяців — я це добре запам’ятала. 

Я вирішила передати права українській компанії «Kalyna Film», бо це мають знімати українці. Нам тоді не дали фінансування у 2024 році. І зараз ми вирішили: коли я це писала, мені здавалося, що війна закінчиться швидше. А тепер, чесно, я не можу відповісти на питання, чи хочу я, щоб знімали фільм про війну. Ми вирішили, що це буде анімація — вона легше сприймається. Бо дуже важко жити у війні й дивитися про війну. Тому, напевно, навіть добре, що тоді ми не отримали фінансування. Бо знімати таке кіно — це дуже важко.

Матеріал підготувала Поліна Ящук (студентська практика)