Антон Штука. Фото: Anton Shtuka/Facebook
Антон Штука. Фото: Anton Shtuka/Facebook
Антон Штука — український режисер, фотограф та документаліст. Нещодавно в Одеській кіностудії пройшов показ його нового документального фільму «Обережно! Життя триває».
Стрічка розповідає історію деокупованого Ізюма через вуличне мистецтво харківського стріт-арт художника Гамлета Зіньківського. Митець малює свої роботи на вулицях зруйнованого під час російської окупації міста і спілкується з місцевими мешканцями. Він зустрічає різних людей, бачить їх повсякдення, їх стан, чує їх історії. Один із меседжів Гамлета: «Мистецтво — це гроші, щоб купувати тачки для ЗСУ».
Кінокартина увійшла до національної конкурсної програми Одеського міжнародного кінофестивалю 2024 року. Вона також була серед восьми претендентів від України на висування до «Оскару-2026».
Про фільм, про документалістику загалом та про майбутні проєкти — в інтерв’ю Антона Штуки для «Море людей».
Фільм уже доступний онлайн для глядачів у всьому світі. Які відгуки від іноземної аудиторії найбільше запам’яталися?
У липні 2025 документальний фільм «Обережно! Життя триває» вийшов у онлайн-прокат на Takflix. Стрічка вже доступна за кордоном та з англійськими субтитрами.
Від іноземної аудиторії багато гарних відгуків. Якихось особливо таких, які б я міг запам’ятати й поділитися, мабуть, все ж немає. Але загалом відгуки дуже приємні, дуже теплі. Я переживав, що іноземна аудиторія не дуже буде розуміти, можливо, якісь наші внутрішні українські контексти, які є в фільмі, але для них загалом все дуже зрозуміло.
Мистецтво — воно універсальне і вони легко зчитують його інтуїтивно.
Тобто не треба багато розповідати про контексти, в яких знаходиться сам митець Гамлет, в яких знаходиться загалом Україна. Це все зрозуміло з фільму, принаймні як вони кажуть. Це те, чим вони діляться. І це надихає насправді, тому що моя задача в першу чергу є і була саме розкривати Україну світу. Для мене особисто — це ціль і певна місія.
Я вважаю, що люди в Україні багато чого знають, багато чого бачать. Ну і в Україні достатньо цікавих проєктів, які розповідають про місцевих героїв, про місцеві події цікаві. Але саме я бачу своєю місією спілкуватися з закордонним глядачем.
Щоб нас зрозуміли — треба, щоб нас полюбили.
Тобто спочатку йде емоційне, ірраціональне, інтуїтивне, а далі, коли вже в нас закохалися, йде якесь логічне і раціональне розуміння ситуації, відкритість. Раціональний етап розуміння нас необхідний для того, щоб люди у світі продовжували нас підтримувати, продовжували нам допомагати та не забували про нас. Бо це дуже важливо в нашій боротьбі з суцільним, тотальним, величезним злом.
Як ви працювали з матеріалом, щоб його зрозуміли і за кордоном?
Я багато працюю з іноземними ЗМІ, з іноземною аудиторією, і я, в принципі, розумію, що їм треба для того, щоб зрозуміти якісь речі, можливо, не буквально, а інтуїтивно.
Також під час виробництва я показував цю стрічку декільком своїм іноземним друзям, колегам, яких я дуже люблю, поважаю і погляду яких довіряю. Вони теж давали свої коментарі. Їх було небагато, але вони були досить важливі — я використав їх у формуванні структури цієї стрічки. Загалом, мені здається, це дуже правильний підхід. Я їм завжди користуюся, коли я роблю такі документальні історії, особливо великі, довгі — щоб це було зрозуміло для іноземної аудиторії.
Я намагаюся брати такі коментарі для того, щоб калібрувати історію. Цього разу це був Чарльз Макфедран (Charles McPhedran). Це мій колега, друг. Він австралієць, довгий час працював в Deutsche Welle. З початку повномасштабки він знаходився тут. Ми з ним знімали попередній мій документальний фільм, який називається «The Year That Never Ended».
Ми були співавторами того фільму: він був продюсером, а я — режисером. Але творчу концепцію ми завжди обговорювали разом. Чарльз в Україні знімає ще з Революції Гідності. У нього є дуже великий проєкт ще з часів Майдану. Він дуже-дуже великий прихильник України, дуже великий знавець України і дуже-дуже великий друг України.
Також я консультувався з Амандою Бейлі — це моя подруга з Нью-Йорка, документалістка, фільмейкерка. Теж дуже близька колега, якій я довіряю, з якою ми знімали документальний фільм якраз восени після звільнення Харківщини. Під час зйомок того фільму я побував у Ізюмі і знайшов деяких з тих героїв, яких можна побачити в стрічці «Обережно! Життя триває». Аманда теж працює з багатьма медіа, вона знає і розуміє іноземну аудиторію. Їй дуже небайдужа Україна — вона теж зараз дороблює свій документальний фільм, знятий тут, в Україні.
Стрічка має назву «Обережно! Життя триває». Як ви самі переосмислили поняття «життя» під час роботи над нею?
За час зйомок фільму, дійсно, певне переосмислення було. Життя зараз — це найцінніше, що є. Так було завжди, напевно, але його цінність зараз, з одного боку, сильно підвищилася, а з іншого — вона сильно понизилася. Зараз для нас стало, на жаль, дуже звичним втрачати: знайомих, друзів, просто людей, яких, можливо, особисто не знав, але про яких знав.
Раніше було зовсім інакше. Раніше, коли ти втрачав когось, кого ти знав, це була велика рідкість, а зараз цього стало настільки багато, що вже просто сприймається зовсім по-іншому. Відношення до втрати життя змінилося, на жаль. Але це просто як захисний механізм, тому що втрат настільки багато, що по-іншому неможливо.
Відношення до самого життя теж інше. Будь-які його прояви зараз цінуються зовсім по-іншому. На будь-які дрібниці зовсім інакше зараз звертаєш увагу. Ілюзії якісь, які були раніше, вони зруйнувалися в плані життєвих цінностей.
Дуже базові речі стали важливими, дуже базові речі стали достатніми.
В мене взагалі є таке філософське бачення, що ми маємо жити так, ніби ми мали всі зникнути ще 24 лютого 2022 року. І якось так сталося, що цього не сталося. І тому кожен наш прожитий день зараз — це як подарунок від вищих сил для того, щоб проживати це життя якісно, кожен його день.
Найвища цінність зараз — це якісь базові речі, а також допомога і служіння іншим людям.
Немає зараз вищої цінності в житті людини, як робити простішим, легшим, приємнішим життя інших. Це і є служіння певним чином. Я розглядаю свою діяльність в тому числі як служіння. Тому що той рівень втрат часу, енергії та здоров’я, який несу я і такі люди, як я, — неспіврозмірний з тим рівнем здобутку, який ми отримуємо.
«Обережно! Життя триває» увійшов у конкурс на висунення до «Оскара». Що для вас означає такий крок?
28 серпня Український оскарівський комітет обрав переможцем національного відбору кінострічку «2000 метрів до Андріївки» режисера Мстислава Чернова. Вона представлятиме країну в категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм».
Фільм Антона Штуки був серед восьми кінокартин, які змагалися за висування. Детальніше про відбір читайте в окремому матеріалі.
Це важлива подія. По-перше, була потенційна можливість того, що історії людей з Ізюма, історії людей, які бачили «рускій мір» і були під окупацією, почує і побачить світ. Мені це було найважливіше — що є така потенційна можливість.
Я завжди відчуваю відповідальність перед героями, перед людьми, тому що будь-яка зйомка — це є комунікація.
Я спілкуюся з людьми про важливі й глибокі теми, вони мені розкриваються, довіряють. І я не можу знехтувати цими історіями, які об’єднані в фільмі. Тому я роблю зазвичай від себе все можливе, щоб ці історії почув світ. Мені дуже важливо, що цей фільм потрапив в список восьми фільмів. В цьому році дуже класна підбірка, мені дуже імпонує багато з тих фільмів. Це дійсно якісні та важливі стрічки.
Без зайвих ілюзій — багато хто розумів, що буде обрана та стрічка, яка була обрана. Через багато своїх нюансів, з якими можна погоджуватися, можна не погоджуватися, але це загалом не стало неочікуваністю, мабуть, ні для кого. Разом з тим, бути в компанії таких важливих історій для мене, для команди, дуже важливо було.
Це певним чином розкриття України світу: українських людей, історій і закохування в нашу країну і наших людей. Ця місія далі буде відбуватися і далі буде продовжуватися. Ми на цьому не зупиняємося.
На цьому все не закінчується, тому що восени ми плануємо певну серію спецпоказів «Обережно! Життя триває» за кордоном. Це буде здебільшого Європа, але також будемо дивитися по ситуації, можливо, і інші навіть континенти.
Чи є у вас відчуття, що цей фільм — лише частина більшої розмови?
Перед початком роботи над «Обережно! Життя триває» була ідея зробити певну серію таких фільмів. В процесі виробництва стало зрозуміло, що треба все ж таки сконцентруватися на одному. Але я думаю, що точно буде якесь продовження, точно буде якась схожа, можливо, форма про якісь інші локації, про інших героїв.
Ще скажу по секрету, що взагалі-то ми вже знімали в деяких інших містах. Ми знімали з Гамлетом його роботи, як він малював там. І я думаю, що ще буде якась така історія, пов’язана з мистецтвом, зі стріт-артом, з Гамлетом. Не знаю, наскільки вона буде схожа на те, що вже є, але точно буде щось ще. Скільки цього буде, мені важко сказати. Я рухаюся поступово.
Про що буде наступний фільм?
Я зараз закінчую роботу над наступним фільмом, і він зовсім не стосується «Обережно! Життя триває». Це зовсім інша історія: про інших людей, інше середовище і так далі. Звичайно, він також стосується теми війни. Навіть, можливо, в якихось моментах трошки з іншого боку — не з боку творчого і мистецького.
Що є найважливішим для чесної документальної історії — технічна майстерність чи особиста довіра до героїв?
Мені здається, що найважливішим є щире зацікавлення в героях і в історії. Бо дуже багато історій навколо нас зараз відбуваються в реальному часі. Їх треба розповідати, безперечно. Але все ж таки є історії, які ближче автору, а є ті, які не дуже близькі йому. Мабуть, тут порада не хапатися за ті історії, які не дуже близькі, а шукати саме те, що турбує, що цікавить. Всередині цих тем, напрямів можна знайти дуже-дуже цікаві приклади й дуже якісно їх розповісти.
Дуже велика мотивація може бути тільки тоді, коли історія дуже близька і сильно надихає чи сильно турбує.
У іншому разі просто не вистачить мотивації робити це: якщо це буде не особисто і не надихаюче для самого автора. Тому для мене щире зацікавлення — це рецепт, так би мовити, чесної документальної історії.
Технічна майстерність, безперечно, теж важлива, але вона не є ключовою. Вона надає змогу не пропустити через якісь технічні моменти ті деталі й ті епізоди історії, які відбуваються і які вже не є повторними. Важливо знати техніку: з чим ти працюєш, як ти працюєш, з чим тобі краще працювати в тих чи інших умовах, обирати правильно і так далі. Але і тут важливо не перенабрати: не прибільшити з кількістю техніки, з її величиною і так далі. Часто від цього залежить навіть ступінь розкриття героя перед тобою. Тому це теж важливо, але все ж таки я думаю, що це йде на другому місці.