«Щоб зняти рятувальника у вогні, треба бути у вогні». Історія речниці ДСНС Одещини Марини Аверіної
Речниця Державної служби України з надзвичайних ситуацій (ДСНС) в Одеській області Марина Аверіна
Речниця Державної служби України з надзвичайних ситуацій (ДСНС) в Одеській області Марина Аверіна
Вона першою приїжджає туди, де щойно сталася трагедія. У її кадрі — зруйновані будинки, сльози, біль і втрати. Марина Аверіна — речниця Державної служби України з надзвичайних ситуацій (ДСНС) в Одеській області. Уже майже 20 років вона працює поруч із рятувальниками, з них чотири — у пресслужбі: фіксує надзвичайні події, про які іноді важко навіть говорити вголос.
Це історія про страх, професійну витримку, внутрішні опори та ціну цієї роботи.
Від журналістики до ДСНС: родинна історія, досвід і служба в Одесі
Щоб показати роботу рятувальників, треба бути поряд із ними — у вогні, серед диму, на завалах і під обстрілами. Речниця Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Одеській області Марина Аверіна не раз опинялася в епіцентрі небезпеки: працювала під час ракетних ударів, на ліквідації наслідків негоди, серед завалів.
«От у нас була негода 30 вересня. Я не спала 42 години. Я не просто не спала — я фізично працювала. Ми всю ніч відпрацювали. Я на даху пожежної автівки знімала зверху, як наші рятувальники на своїх плечах переносили людей з автобусів у наші автівки. 42 години. В якийсь момент мені здавалося, що я просто впаду», — згадує Марина.
Аверіна зізнається: колись вона зовсім не мріяла працювати в ДСНС. Її батько — рятувальник, тому з дитинства вона бачила, наскільки ця професія важка й небезпечна. Дівчина хотіла стати журналісткою, але батьки наполягали на службі. Згодом дякувала їм за це рішення: вже майже 20 років вона працює поруч із рятувальниками. Десять років провела в Полтавській області — інспекторкою, яка працює з журналістами. Після переїзду в Одесу пішла у пресслужбу, а з 2021 року очолила її — тепер відповідає за комунікацію в найскладніші моменти.
Брат жінки також працює у ДСНС.
«Два рятувальники в родині — пішли по шляху батька. Батьки, звичайно, дуже переживають за мене і за нього. Були такі моменти, коли ми працювали разом на місцях прильотів. Мені в такі моменти здається, що для батьків найстрашніше, що ми там вдвох знаходимося, що хоча б один із нас має в якийсь момент бути не там, де інший», — зізнається Аверіна.
Марина каже, що на виїздах часто буває страшно. У такі моменти рятує гумор і команда.
«Ці хлопці, це мої друзі, які мене так виселяють, жарти якісь для того, щоб я не боялася. Ну як я не піду за ними? Я з ними у вогонь і у воду піду», — каже жінка.
Одеса: робота надзвичайників в умовах війни
Перші виїзди, перші пожежі, перші загиблі — усе це залишає слід. Марина каже: аби залишитися в професії, треба навчитися не руйнуватися від кожної трагедії.
«Ми бачимо дуже багато страшного, ми бачимо горе людей постійно, ми бачимо вбитих людей, вбитих росією. Найстрашніше — це ті рідні, які стоять поруч і в надії чекають, що там їхній близький може бути живий. А ми вже знаємо, що шансів на це практично немає. І я навчилася сприймати це більше як роботу», — пояснила вона.
Але є моменти, які неможливо не пропускати крізь себе. Для неї — це коли гинуть діти або колеги. Згадує, що одним із найважчих днів було 15 березня 2024 року. Тоді внаслідок російського удару загинули люди, серед них — двоє одеських рятувальників: Віталій Алимов та Денис Колесников.
«Коли ми приїхали, я пам’ятаю, що вийшла з машини — це був жах. Земля була всіяна тілами. Незрозуміло, хто живий, хто не живий, і серед них наші рятувальники. І я цей момент не розумію, чи я маю працювати, чи я маю це фіксувати, чи я маю бігти допомагати. В той день мені здавалося, що я втратила щось дуже-дуже особисте. Вперше, коли я виходила в ефіри, я плакала в прямих ефірах, вони були до самої ночі. Я не пішла додому в ту ніч, я залишилась на роботі. Не хотіла приносити той біль додому. Я розуміла, що так, як мене зрозуміють на роботі, мене ніде не зрозуміють. Ніхто не пішов тоді додому. Це було наше спільне горе. Ми завжди кажемо про те, що рятувальники — це одна велика родина, це не просто слова», — розповіла Аверіна.
Марина Аверіна: життя родини речниці ДСНС
Чоловік Марини — військовослужбовець. Він пішов воювати добровольцем з перших днів повномасштабного вторгнення рф. Були травми, була довга реабілітація за кордоном. Нині він їздить в ротації.
«Ми з чоловіком за темпераментами дуже різні. Я дуже енергійна, я така: щось стрибаю, танцюю, завжди щось роблю. А чоловік дуже врівноважений, він дуже спокійний. У нас із ним симбіоз в цьому плані. Мені здається, що ми крута пара. Ми в достатньо дорослому віці одне одного знайшли. І ми просто йшли цей шлях один до одного, і в один момент ми один одного заслужили. Але коли він повертається з ротації, в нас трошки не така ідилія, тому що йому потрібна реальна підтримка, йому потрібне якесь перезавантаження. І в цей момент я, дружина, яка маю це розуміти і бути з ним, бути його тилом, я тут на роботі така ж взвінчена, тому що я третю добу не сплю. Зазвичай беру відпустку, хоча б на тиждень, коли він приїздить, для того, щоб просто побути разом і для того, щоб заспокоїтися вдвох», — зізнається Аверіна.
Їхня дочка виросла, спостерігаючи за роботою рятувальників — іноді навіть ночувала у машині надзвичайників, поки мама працювала. Каже, що не хотіла б працювати в ДСНС чи в поліції — бо бачить втому батьків і небезпеку їхніх професій. Марина це розуміє й приймає.
Попри втому, ризики та безсонні ночі, Марина Аверіна не уявляє себе в іншому місці. Каже, що у неї ніколи не було відчуття, що не хочеться на роботу: «Ця робота, вона мене знищує, але вона мене і зцілює. Я як Фенікс на цій роботі, тому що іноді, навіть дуже-дуже втомившись, саме робота мені надає сил. Люди, з якими я працюю — я працюю з надзвичайними людьми, я працюю зі справжніми героями».
Читати також: Перший обмін зірвався: історія морпіха Хуана, який провів понад три роки в полоні рф
Електронна музика в Одесі та 6 млн гривень для ЗСУ: історія Артура SEKTA