«Це найменше, що я можу робити»: історія Анастасії Бойченко про музику, благодійність і повернення до української
Анастасія Бойченко — редакторка, комунікаційниця та музикантка. Вже понад два роки дівчина разом з подругами проводить благодійні “Вуличники”. Її історія про те, як через роки повертаються до українського, як завдяки творчості допомагають ЗСУ та про те, як будують плани на майбутнє попри розтрощенні будинки.
Музикою Анастасія захопилася, ще з дитинства. У чотири роки, прямо зі сцени дитячого конкурсу краси, заявила, що мріє навчитися грати на фортепіано. А вже буквально через кілька років фортепіано само знайшло дівчину. Сусіди по комуналці з’їхали, а у спільному коридорі залишили своє старе піаніно, на якому Анастасія і почала вчитися. Згодом саме це захоплення й допомогло їй знайти спосіб підтримати не тільки себе під час повномасштабного вторгнення, а й військових.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я прокинулася і зрозуміла, що в мене взагалі немає ніякої роботи, напевно, вперше в житті
Анастасія завжди була залучена до багатьох проєктів, як творчих, так і професійних. Але з початком повномасштабного вторгнення дівчина протягом двох місяців не могла знайти взагалі ніякої роботи. Це був дуже важкий період, адже всі й без того переживали шалений стрес і його потрібно було у щось конвертувати. Маючи звичку долати стрес через роботу дівчина почала писати історії для медіа. Тексти були про волонтерів, громадські організації й військових — про те, як люди справляються й допомагають країні. Згодом поступово почали повертатися старі проєкти, починалися нові, зокрема й “Вуличник”.
На мою думку, треба робити те, що ти вмієш найкраще
Саме ця думка й підштовхнула Анастасію почати проводити благодійні концерти — “Вуличники”. Як каже сама дівчина, це громадсько-музичний проєкт. Ідея виникла ще влітку 2022 року, коли вулиці Одеси були майже пустими. Анастасія і її подруги, Олександра та Христина, вирішили підтримати себе й людей навколо. Перший концерт відіграли на ґанку кав’ярні R Bar. Відтоді концерти стали регулярними й проводяться раз на місяць, на тому ж самому місці.
Окрім можливості відволіктися морально й зануритися у творчу атмосферу, дівчата вбачали в концертах можливість популяризувати українську пісню в Одесі. Відкривати для людей щось нове, нагадувати про старі пісні, поширювати українську музику на вулицях міста.
Але найважливішою метою “Вуличників” була і залишається підтримка військових. Дівчата активно співпрацюють з перевіреними волонтерами, допомагаючи їм закривати збори. Перший їхній збір був на воду для Миколаєва, а потім були РЕБи, пікапи, медичні потреби — все з чим зверталися волонтери. Анастасія порівнює “Вуличники” з допоміжними банками, які ширяться інстаграмом. Станом на літо 2024 завдяки їхнім концертам вдалося зібрати понад 260 тисяч гривень на потреби ЗСУ.
Щоб якось допомогти війську і наблизити перемогу я можу грати на фортепіано, я можу писати тексти, можу редагувати, формувати якісь думки в слова
Згодом Анастасія, як музикантка, долучилася до плейбек-театру. Як зазначають засновники театру, це соціальний простір якісної комунікації. Там глядачі за власним бажанням можуть поділитися історіями з власного життя, а актори втілять їх в імпровізації.
Анастасія відмічає, що подібні вистави мають терапевтичний ефект, адже не для всіх історій є місце в побутовому житті, а на перформансі їх можна прожити.
Я відчуваю, що роблю найменше, з того, що можу, адже якщо ти не на фронті — маєш робити в тилу все можливе
Анастасія все життя жила в Одесі й зростала в україномовній родині. Однак у публічному просторі родина переходила на російську.
Це було якесь неписане правило. Вдома ми говоримо українською, поза домом перемикаємося на російську. Вже потім я аналізувала і думала, що це якось дивно
Втім в 90-х, на початку 2000-х це не викликало в дівчини здивування. Анастасія, розповіла, що багато її друзів та друзів родини могли навіть не здогадуватися, що між собою вони спілкуються українською. Так тривало довго, російська була мовою публічного спілкування, а українська — тільки вдома, тільки з родичами.
Однак 2022 рік став переломним, як і для багатьох. Анастасія поділилася, що довгий час відчувала, що їй не вистачало цього останнього поштовху, адже всю робочу комунікацію і соцмережі дівчина давно вела українською. На російську ж дівчина переходила тільки до російськомовних друзів.
Просто в якийсь момент подумала, навіщо я це все роблю. Хотілося обрати якийсь один шлях і просто ним рухатися
В один день дівчина просто на автоматі десь на вулиці почала говорити українською. Тоді з подивом усвідомила: “Ось цей момент настав”. Тоді ж і відчула сильне полегшення.
Згодом Анастасія почала помічати, як поступово змінюється і сама Одеса. Частіше на вулиці стало чути українську мову, й не тільки у сфері обслуговування, а й у побутових розмовах. Дівчина пригадує, як йшла Ланжеронівською і від Міського саду до Оперного театру жодного разу не почула російську. Люди на терасах та в кафе обговорювали якісь буденні речі й робили це українською. В той момент, ділиться Анастасія, вона наче опинилася в Одесі своєї мрії.
Одеса — це мій дім.Завжди так було. Якщо чесно, я не уявляю, щоб я кудись поїхала
Дівчина мріє, купити квартиру на військовому узвозі, де жила до 23 липня 2023 року. Поки на її вулицю не прилетіла ракета. Їй би хотілося знову безпечно жити біля моря, зустрічати світанки зі свого балкона з краєвидом на море. А також подорожувати світом, без думки про те, що зараз відбувається в рідній країні, поки в усьому світі живуть безтурботне життя.
По завершенню війни Анастасія бачить Одесу переосмисленою та вільною від російських імперських слідів. Їй хочеться бачити її такою, яка вже остаточно віднайде своє коріння й не буде жодних сумнівів в тому, коли з’явилася Одеса, коли святкувати її день народження, хто важливі постаті для Одеси.
Але на жаль, деякі люди, за словами Анастасії, наче не розуміють серйозність того, що відбувається. Якось Анастасія з дівчатами з “Вуличника” їздили в Херсон, де співали для військових. Це була перша поїздка дівчини до Херсону. І найбільше її вразило те, наскільки це близько від Одеси — буквально кілька годин їзди на машині.
Може це жахливо звучить, але деяким людям не завадило б якось також з’їздити й зрозуміти наскільки це могло бути близькою. Що від кожного насправді залежить те, щоб цей жах не повторився в Одесі
Однак Анастасія наголошує, що зміни є. Нехай і поступові, але прогрес в Одесі відчувається і про нього важливо говорити. Звісно, хотілося б щоб всі ці процеси відбувалися швидше, але на все потрібен час.