«Увага до України зараз набагато вища, ніж будь-коли»: інтерв’ю з режисером Шарунасом Бартасом

Шарунас Бартас — один із найвідоміших литовських режисерів і ключова постать європейського артхаусу. Його роботи відзначають на провідних європейських фестивалях, а стиль вирізняється внутрішньою напругою та чесністю, яку він вміє знаходити в людях та історіях.

У листопаді митець приїздив до Одеси, де провів триетапний інтенсив для творців кіно. А вже у 2026 році почнуться зйомки його нового повнометражного фільму в Україні. Однією з локацій стане Одеса.

Це вже не перша кінострічка, яку режисер створюватиме в Україні. У 2005 році вийшла кінокартина «Семеро людей-невидимок» (Seven Invisible Men), яку знімали у Криму. Вже після вторгнення рф Бартас поїхав на схід, де працював над стрічкою «Іній». Вона вийшла у 2017 році і була відібрана для участі у програмі секції «Двотижневик режисерів» на 70-му Каннському міжнародному кінофестивалі. Також фільм брав участь у міжнародній конкурсній програмі восьмого Одеського міжнародного кінофестивалю у змаганні за головний приз — Золотий Дюк. У серпні 2017 року картину було включено до лонглиста премії Європейської кіноакадемії, а згодом — висунуто від Литви претендентом на премію «Оскар» у номінації «Найкращий фільм іноземною мовою».

Про власну режисерську філософію, роботу з акторами, новий фільм та про досвід роботи в Україні під час війни — в інтерв’ю Шарунаса Бартаса для «Море людей».

Ви відомі як один із найвпливовіших авторів артхаусного кіно в Литві. Чи вважаєте, що артхаус сьогодні може бути комерційно успішним, чи це завжди шлях поза мейнстримом?

По-перше, я ніколи не вважав себе якимось знаменитим. По-друге, я не роблю різниці між авторським і неавторським кіно. На мій погляд, поділ на ці дві частини є штучним, адже фільми є засобом вираження і багато з того, що ми називаємо артхаусом, кілька років тому було дуже комерційним. 

x

Я можу навести приклад Федеріко Фелліні. Він знімав великі картини відповідно до бюджету, масштабні картини. І він мав величезний комерційний успіх в Європі й не тільки. 10-15 років тому я розмовляв з кількома молодими продюсерами про Фелліні. Вони сказали: «О, артхаус» Тож, не знаю, кіно є кіно! Інша річ, що воно має свою особливість, спеціалізується на чомусь. Наприклад, на сім’ї або чомусь іншому, або це просто фільм, про який не можна сказати для кого він — для всіх. Іноді він для наймолодших, іноді для старших людей. Я ніколи не думав про ці відмінності між артхаусом і не артхаусом. Я думаю, що це штучно.

Це цікаве питання, тому що все постійно змінюється. Ми ніколи не знаємо. Великі комерційні фільми з Голлівуду іноді приносять збитки в розмірі $200 мільйонів. Вони мають величезний бюджет, а потім показують фільм і замість того, щоб заробити гроші, втрачають близько $100 мільйонів. Це трапляється досить часто. Бо просто невдалий фільм, людям не подобається його дивитися. 

Це складно, але я знаю: те, що робиться від щирого серця, і якщо ви вмієте користуватися деякими інструментами, щоб показати своє серце — це щось корисне. Я маю на увазі, що ви ніколи не будете хорошим для всіх. Те, що добре для всіх, трохи нагадує безкоштовне, це на один вікенд. Один вікенд вони збирають гроші, а потім про це забувають. А є фільми, які ми пам’ятаємо все життя і вони мають вплив. Те саме стосується книг, музики… Людина, яка цим займається, не винна в тому, що живе в той час, в той конкретний час, коли оточення не готове її прийняти. Якщо вони роблять це від щирого серця — вони повинні це робити. 

Є мейнстрим, але не всі хочуть мейнстрим. Усе знаходить свого покупця. Я думаю, це досить логічно. 

Як би описали свою кіномову?

Вона починається з вашої власної. Тобто на самому початку — коли ви починаєте думати, дивитися, спостерігати і отримувати досвід від світу навколо. Ось це є первинною точкою. Тобто — що вас хвилює. На мене величезний вплив справив вид, звук навіть навколо мене, навіть коли я ще не знімав. Пізніше, коли я почав знімати, я зіткнувся з проблемою: мої очі, мої почуття — це одне, а камера — це інше.

Камера — дурна, вона знімає те, на що ти наводиш об’єктив, але не показує твоїх почуттів. Якщо ти додаєш свої почуття до цього зображення, це не працює. Тому ти повинен знімати по-іншому, щоб ці почуття від того, що ти бачиш, могли передатися глядачеві. І глядач міг би відчути це не десь на екрані, а у своєму серці. Це був довгий-довгий досвід, тому що я робив свої перші кадри впродовж року, і один кадр — не сцена! Бо я ніколи не отримував того, що бачив. І я не знав чому.

Після 25 або 30 спроб я був дуже розчарований, тому що я бачив це, коли був сам на місці, але коли я йшов у проекційну — ні. Нарешті я зрозумів, що проблема була у світлі. Воно було неправильним. Мої очі інтерпретують зображення навколо зовсім інакше, ніж об’єктив. Мої очі дуже активно працюють з оточенням, а лінзи й камера не фіксують цього.

У цьому випадку проблема була у світлі, в іншому — в атмосфері, яка також дуже пов’язана зі світлом, кольорами, композицією тощо. 

Все, що я мав робити — це пробувати й пробувати, повторювати, поки не отримаю щось пристойне, що я хотів показати. Ось так і з’явилася ця мова, якщо ми можемо її так назвати. Чесно кажучи, я ніколи про це не думав. Я просто намагався отримати щось, що б зачепило мене з екрана. Мова чи не мова — це не має значення.

Як працюєте з акторами, щоб досягти тієї неігрової природності, яка є вашою візитівкою?

З акторами це досить довга історія, тому що, по-перше, я вважаю, що кожна людина є актором у певному сенсі, адже ми переважно висловлюємо свої почуття, плачемо або кричимо, або робимо щось, що схоже на демонстрацію емоцій лише перед іншими людьми. Коли ми наодинці, ми цього не показуємо, тому що ми соціальні істоти, тож ми хочемо висловлювати себе перед кимось іншим: перед своєю жінкою, перед іншими людьми, перед натовпом, перед родиною тощо. Ви починаєте висловлювати це з самого раннього віку, коли ви ще дуже маленькі. Ми плачемо, бо хочете їсти. Це наше вираження.

Багатьох дуже-дуже хороших акторів або найкращих акторів, котрі ніколи не вивчали акторську майстерність чи щось подібне, їх просто знайшли на вулиці. Вже пізніше вони стали професіоналами.

Я б сказав, що професійний актор — це людина, яка живе з цього професіоналізму, яка отримує гроші на життя, тому вона є професіоналом, і спосіб роботи з актором не є найважливішим.

Зі свого боку я не хочу їм заважати. Ми повинні дати їм працювати. Є п’ять-сім напрямків, які можна описати словами: «Гаразд, можливо, трохи спокійніше», «зміни позицію» і «подивись на цю точку або на ту точку». Занадто пізно щось говорити. А якщо починаєш філософствувати перед актором, він буде дуже-дуже збентежений, бо не зможе грати відповідно до таких складних висловлювань. Він просто має бути! Те, що ми називаємо акторською грою — це природна гра. Це стосується всіх, незалежно від того, чи це Голлівуд, чи артхаус. Всі хочуть бачити актора, а не гру, тому що якщо ви бачите гру, це означає, що ви імітуєте, а людям це не подобається. Все дуже просто: вони бачать, що хтось просто стоїть та бреше. Це нецікаво.

Ви, як режисер, повинні відчути, що для актора найкраще в цей момент. Допомогти йому грати, що б ви не робили. Єдине, що ви можете зробити — допомогти, тому що це не ляльковий театр.

Як, на вашу думку, війна в Україні вплинула на сприйняття кіно у Європі?

Важко сказати, тому що я знаю, що загалом увага до України зараз набагато вища, ніж будь-коли раніше. Це стосується всього: української культури, української мови, держави. Скажімо, 25 років тому не багато хто знав, де Україна знаходиться. 

Усе зараз привертає набагато більше уваги, навіть фільми. Але, звичайно, кіно, принаймні зараз, у цей конкретний момент, коли Україна веде вирішальну боротьбу за свою свободу — це не головне питання. Можливо, ще зарано розуміти, що врешті-решт станеться, тому що наше покоління і навіть старші покоління вже давно забули, що таке справжня велика війна, справжній фронт протяжністю понад 1000 кілометрів. Вони знають про деякі конфлікти, деякі диктатури тощо, але не про таку війну, як ця — посеред Європи. Я думаю, що має пройти трохи часу, щоб люди переосмислили все і зрозуміли, що відбувається.

Найважливіше зараз — зробити так, щоб Україна перемогла. Ось що я думаю. Звичайно, люди, які йдуть на фронт, які знімають і збирають весь цей матеріал, який буде досліджуватися роками і роками, роблять велику роботу. Однак це не йде в жодне порівняння з головним загальним питанням — Україна повинна перемогти без будь-яких сумнівів, і я впевнений, що це обов’язково станеться. 

Фільм «Іній» ви знімали на сході України, коли війна вже тривала. Що стало для вас головним поштовхом розповісти цю історію?

Я відчував біль, я був шокований, я думаю, що всі були шоковані тим, що росія могла вирішити напасти на Україну. Щось на зразок нісенітниці — всі б сказали, що це нісенітниця! 

А потім це почало відбуватися, люди почали гинути і я не міг не приїхати. Я просто відчував, що мушу поїхати туди.

Це трохи довша історія. Я весь час дивився пряму трансляцію з Майдану. Не спав — сльози на очах. Це було так важко, знаючи історію, бувши тут, в Україні раніше. Я зняв один фільм в Криму багато років тому, «Семеро людей-невидимок». Я знімав цей фільм майже два роки, тож провів в Україні майже 2 роки. 

У центрі сюжету — молодий литовець, який вирушає в Україну. Чому для вас було важливо показати цей погляд — людини ззовні, що стикається з війною?

Перш за все, це був хороший вибір, щоб показати людей, які не мають нічого спільного з війною, і людей, які борються за незалежність. До того ж ця історія була досить частою, тому що Литва з самого початку почала збирати все, починаючи від їжі й закінчуючи біноклями нічного бачення, спальними мішками тощо. Завжди хтось віз в Україну допомогу. 

І зараз відбувається те саме. Зараз Литва, навіть якщо вона дуже маленька… щотижня хтось їде на фронт в Україну, щоб привезти щось, що ми можемо. І це буде тривати завжди. 

Ця історія була дійсно особливою. Хлопець, який керує автобусом, не знає, що таке війна, не знає, що таке Україна. Молодий хлопець, нормальний.

Ніби нічого не відбувається — він просто везе автобус з товарами на фронт.  І він розгублений. Нарешті він починає цікавитися тим, що відбувається: «Покажи мені цю війну, я хочу побачити». А це не так радісно — побачити війну. Зовсім не чудово.

Це особлива історія… Я не хотів вигадувати дивну історію. Це проста історія, яка трапилася. 

Чи повертаєтесь ви думками до «Інею», готуючи свій новий фільм? Можливо, це буде своєрідне продовження діалогу з Україною?

Діалог завжди буде! Я буду знімати тут і реагувати на те, що тут відбувається. Я буду реагувати на реалії. Я хочу зняти майже документальний фільм. Але це не означає, що це буде щось на зразок продовження «Інею». Це трохи інша історія, інший час, набагато важчий час. Я не відчуваю, що це продовження.

Українська історія й українська ситуація весь цей час від «Інею» і дотепер є великою-великою частиною мого життя. Коли почалися ці масові атаки — з того самого першого разу і дотепер. Це болить! 

Якби я був солдатом або пілотом, можливо, я б прийшов, щоб робити це. Але я занадто старий для цього. Все своє життя я займаюся зйомкою фільмів, тому я приїжджаю з цим. Для мене це дуже природно приїжджати й відчувати все це разом з людьми, які борються за свою незалежність. У нас дуже багато спільного, бо ми жили в радянському союзі й у нас завжди були диктатури, починаючи з часів царів. У нас схожа історія, але Україна — перша країна, яка так рішуче й активно воює з цією імперією, з цією божевільною структурою, яка називається росія. 

Ви плануєте знімати новий фільм в Україні. Про що він буде і чому обрали Одесу однією з локацій?

Це не тільки Одеса. Це вся Україна за лінією фронту. Ця історія масштабніша. Одеса — одне з місць, де мешкає одна з родин. Потім ми поїдемо на передову і будемо працювати там. Цей проєкт, я думаю, на 1.5 року. 

Це наша перша експедиція — будуть наступні. Наступного року ми також приїдемо, і так далі. Трохи буде знято у Литві. Я не хочу багато розповідати завчасно, але цей фільм про молоду жінку з дитиною, котрі втекли від війни на Захід. Це її історія, але вона повернулася назад. Це така дуже звичайна історія і я вважаю, що це добре, що вона звичайна. 

Якою бачите взаємодію литовської та української кінокоманд у цьому проєкті?

Ми маємо українського співпродюсера, але ми також маємо співпродюсерів з Франції, Бельгії, Естонії тощо. Це європейське співвиробництво. 

Хто саме буде в команді, ще не затверджено. Я маю на увазі, що основний склад вже відомий, але ми ще будемо шукати, також в Україні. Шукатимемо людей, котрі можуть працювати в кіно. Деякі українські кіномайстри, звісно, будуть працювати над цим фільмом. 

Зараз шукаємо головну актрису, в нас вже є певні преференції, побачимо, я не хочу говорити зараз про це. Скажімо, серед європейських акторів велику роль грає лише одна людина. Інші актори з України, а частина з них, можливо, буде з Одеси. Ми шукаємо акторів професійного рівня, яких ми називаємо професіоналами, а не аматорами. Просто людей, які дійсно вміють грати, бо буває, що людина ніколи раніше не грала, а її перша роль виходить дуже-дуже хорошою. 

Ми постійно шукаємо нових членів команди. Ми хочемо, щоб у нас працювали згуртовані люди, які хочуть чогось досягти, хочуть щось внести… своє серце і так далі, і так далі… і, звичайно, ми почуваємося набагато комфортніше в оточенні таких людей, ніж просто «я прийшов, зробив свою роботу, взяв свої гроші й пішов». Ми відкриті для всіх!

Читати також: «Щоб нас зрозуміли — треба, щоб нас полюбили»: інтерв’ю з режисером Антоном Штукою