Олександр – ветеран Збройних сил України. Його шлях на фронт розпочався за тисячі кілометрів від дому – у відкритому морі. За службу в розвідці 36-ї бригади він пройшов крізь Донецьку та Херсонську області, отримав поранення та інвалідність. Але найголовніше – врятував життя побратиму.
Своєю історією та відчуттям війни Олександр поділився з командою «Море Людей».
Від моряка до розвідника
«Повномасштабне вторгнення я зустрів посеред Тихого океану на дорозі з Китаю в Австралію. Вдома – дружина, син, а я з іншої сторони нашої планети і не можу нічим ні допомогти, нічого зробити. Було складно психологічно.», – розповідає Олександр.
У цей момент він не сумнівався у своїх діях:
«Я давав присягу українському народові. Для когось ця присяга, можливо, просто слова, для мене кожне слово – це рівнозначні дії.»
Повернення на Батьківщину не було легким. Спершу він прилетів у Румунію, де зустрівся з дружиною, а потім – придбав авто та дрон для ЗСУ.
«Я не знав, чи потраплю до лав Збройних сил України. Ідея була така, якщо я не потраплю, то машину і дрон передам хлопцям, хто цього потребує.», – згадує він.
На кордоні його пропустили, розуміючи мету поїздки, а в Львові довелося провести десять годин у СБУ:
«Працівник СБУ мені сказав: ‘Ти як з анекдота – народився в Криму, розмовляєш українською, заїжджаєш через Польщу на нерозмитненому авто з військовим, на яке ти не маєш ніякого права’. Потім одразу в військомат, в перший, який був.»
Бойові виходи та виживання в Кринках
Служба в розвідроті 36-ї бригади привела Олександра на передову.
«Ми зайшли в Кринках о 3-й ночі. Під обстрілами, в болоті. Перший залп ‘Градів’ ліг поруч, другий – влучив у нас. Всі четверо в групі стали ‘трьохсотими’. У одного побратима відірвало руку, іншому – сильно пошкодило ногу.», – пригадує ветеран.
У непроглядній темряві, серед болота, уламків і смертельної небезпеки він чув, як його товариш стогнав і просив добити.
«Я лежу і думаю – мабуть, все, я своє відбігав. Я вже думав, що ми звідти не виберемось. Але взяв Чижа за бронік і почав тягнути. Там було недалеко 70 метрів, але через те, що це просто болото, можна із головою провалитися. Я тягнув його хвилин 20, отих 70 метрів. Тягнув його і думав, головне, щоб він не загинув. Головне, щоб він не помер.»
Врешті-решт їм вдалося дістатися човна, і вирватися з того пекла.
Нове життя після війни
Попри поранення, Олександр залишався на фронті, аж поки не отримав ультиматум від дружини: «Або ти звільняєшся, або ми з Польщі не приїжджаємо.»
Син Олександра саме отримав інвалідність, і цей факт змусив його зробити вибір.
«Це мене змотивувало, бо, в принципі, все, що я робив і роблю, це для дружини, для сина»
Спочатку адаптація до цивільного життя була важкою.
«Коли я списався, знаєте, це як наново вчитися жити, тобто ти звик до чогось такого, що взагалі не схоже на цивільне життя. Ні люди, ні ситуації, нічого. І перший час я взагалі нічого не розумів: що я хочу, куди рухатись, що робити. Тому я почав випивати. Отак я посидів три місяці, а потім зрозумів, що треба братися за життя, бо в мене є відповідальність за країну, відповідальність за сім’ю.»
Він знайшов роботу в охороні, а згодом – у школі FPV-дронів, де навчає військових і працює над створенням нових технологій для фронту: ретранслятори та наземні станцій.
Віра в майбутнє
Олександр переконаний, що кожен може внести свій вклад у перемогу:
«Хто не був у війську, може хоча б перестати дивитися російський YouTube. Перестати слухати російську музику. Може почати вчити українську мову. Цього вже дуже-дуже багато. Людям потрібно просто усвідомити, що від них багато що залежить.»
Читати також: Історія пілота дрона: Ігор Чуєнко про службу, страх і перший крок