Велокультура в Україні — це більше, ніж просто спорт чи хобі. Це стиль життя, спосіб пізнання світу та об’єднання людей у спільноту. Під час повномасштабного вторгнення велосипед став не лише засобом пересування, а й інструментом порятунку та підтримки фронту. Про все це розповідає «Велорух» — перше комплексне видання про феномен велоспорту в Україні.
У книзі зібрані історії про велоподорожі, культові локації та події, що стали частиною сучасної велокультури. Яка роль велокультури у формуванні міжнародного іміджу України та як українські велосипедисти допомагають військовим? Читайте у великому інтерв’ю з авторами книги — Юрієм Макалісом та Марією Шевченко для «Моря людей».
Або зараз, або ніколи.
Як виникла ідея створення книги «Велорух»? Що стало головною мотивацією?
Юрій: Насправді, ідея з’явилася доволі давно. Перед початком повномасштабного вторгнення у нас виникали думки щодо фотопроєкту, можливо, фотокниги. Були початкові уявлення, як це реалізувати.
Наприкінці 2022 року я виграв міжнародний фотоконкурс Mark Gunther Photo Awards. Один англійський журналіст запитав мене, чи є щось про велокультуру в Україні — друковане чи онлайн. І тут я зрозумів, що не було і немає. І за час повномасштабного вторгнення ніхто такого, звичайно, не зробив.
Тому стало очевидно, що книга має бути. У якому саме форматі — ми ще не знали, але вже тоді сформувалася ідея, що книга обов’язково має бути написана двома мовами — українською та англійською. Питання полягало лише в тому, щоб об’єднатися та розпочати роботу.
Я одразу написав Марії: «Або зараз, або ніколи», — на той час я вже був добровольцем. Розумів, що потрібно робити, тому що, можливо потім, часу буде обмаль. І ми почали.
Книга — це інструмент транслювання, захисту та підтримки України, як держави на міжнародному рівні.
Під час виконання бойових завдань на найгарячіших ділянках фронту – Бахмутському та Харківському напрямках, ви не лише вдосконалювали свої навички оператора БПЛА, але й вносили останні правки до книги. Наскільки складно було поєднувати життя військового та пристрасть до велоспорту, роботу над проєктом?
Юрій: Інтенсивну роботу ми почали на початку 2023 року. На той час я був у добровольчому підрозділі аеророзвідки. Якщо порівнювати, то це, наприклад, як «Госпітальєри» — теж добровольчий підрозділ, який, по суті, співпрацює зі Збройними силами України, але не є частиною ЗСУ.
На той час було легше. У мене була можливість заїжджати до Києва з різних питань, дознімати матеріал, брати інтерв’ю та комунікувати з людьми особисто.
Але вже на початку 2024 року, коли я долучився до лав Збройних сил України, конкретно до батальйону «Ахіллес», часу, звичайно, стало менше. Проте, завдяки підтримці керівництва та побратимів, я зміг продовжити роботу над книгою.
Навіть під час бойових виходів — це складно уявити, але така наша реальність — я продовжував долучатись до зустрічей онлайн, наскільки це було можливо, вносити правки. Було чітке розуміння, що культурна частина не менш важлива, ніж будь-яка інша. Хоча це вдавалося не завжди, але коли була така можливість — я її використовував.
Велосипед — це велика частина мого життя. Попри все, що відбувалося за цей час, нічого не могло завадити. Мотивація зробити книгу, зробити її якісно, була сильнішою за будь-що. Розуміння того, що над книгою працює велика команда — рухало мене вперед.
Чому, на вашу думку, українська велокультура заслуговує на окреме масштабне видання?
Марія: Наразі відбуваються події, які стосуються загалом усього, в тому числі й велокультури. Але якщо їх не зафіксувати в якомусь виданні, у певному форматі — вони втрачаються і забуваються. Я дуже люблю позицію Тімоті Снайдера, який постійно нагадує — нам здається, ніби ми будемо завжди пам’ятати, але це не так — мозок усе забуває.
Ми маємо зафіксувати велосипедну Україну такою, якою знаємо. Зафіксувати всіх цих людей, усі напрямки активності. Це перша причина.
Друга — це те, що в умовах повномасштабного вторгнення книга відіграє роль інструменту адвокації інтересів України за кордоном. Ми говоримо про Україну як про країну з величезним туристичним потенціалом, а не як про країну, де все погано, є проблеми й триває війна.
Книга — це інструмент транслювання, захисту та підтримки України, як держави на міжнародному рівні. І саме завдяки тому, що велоспільнота глобальна, вона нас чує — тому що ми такі ж велосипедисти, як і вони.
Я бачу це навіть серед своїх європейських друзів. Коли вони розуміють, що Україна — це не лише війна, а ще й велоспорт, це суттєво покращує імідж та загалом формує прихильність до України.
Третя причина — моя особиста. Робота над цим проєктом як зі сторони Юри, так і з моєї — це волонтерська праця. Я розумію, що багато членів нашої команди вклали й продовжують вкладати в цей проєкт свої сили, бо ми хочемо віддячити велоспорту. Це мій спосіб віддячити за все, що велоспорт дав і продовжує давати мені. Я впевнена, що після перемоги ми разом з Юрою та нашими друзями будемо кататися, фотографуватися, пити колу й кайфувати.
Наскільки складно було координувати таку велику команду — понад 70 авторів, фотографів та ілюстраторів?
Марія: Я хочу одразу віддати належне Юрію, який задав досить високу планку з погляду якості та створив потужний фундамент для майбутніх авторів — тих, хто долучатиметься до проєкту.
Моя задача полягала в тому, щоб узяти на себе все, що стосується менеджменту та організаційних питань, і залишити Юрі те, що він робить найкраще. Юра — це креативна й сенсова складова проєкту.
Юридичними моментами, маркетингом і комунікацією з партнерами — займалася я. Ця книга не стала б реальністю без підтримки та співпраці з видавництвом Ukraїner — нашими друзями та партнерами.
Щодо того, чи було важко, чи легко… Знаєш, з одного боку, було легко, бо всі ці люди — фанати велоспорту, вони поділяють ту саму пристрасть, що й ми. Тому, коли ми приходили до людей — я чи Юра — і казали: «Хей, ми хочемо створити такий проєкт, давайте з нами», то, мені здається, у 95% випадків ми чули: «Так, ми готові».
Те, що автори погодилися надати свої авторські права на використання матеріалів, — це справді круто. Загалом я вважаю, що команда, яка зараз зібралася, — це дуже потужна спільнота лідерів думок велоспільноти України. Вона частково в Україні — це десь 70%, а частково за кордоном.
Підсумовуючи: було і легко, і нелегко, але це точно було того варте.
Бессарабія — найулюбленіший для мене регіон, з погляду велотуризму. У майбутньому він може стати одним із найцікавіших та найпріоритетніших регіонів для велотуризму в Європі.
Чи є у вас улюблені історії або регіони, які особливо вразили під час роботи над книгою? Куди варто помандрувати велосипедом на Одещині?
Юрій: Перша глава книги починається з розділу про подорожі Бессарабією.
З дитинства я часто подорожував цією частиною, і ми навіть організовували велосипедні збори та різні туристичні заходи, на які запрошували гостей з усієї України. Тому, звичайно, Бессарабія — найулюбленіший для мене регіон, з погляду велотуризму. У майбутньому він може стати одним із найцікавіших та найпріоритетніших регіонів для велотуризму в Європі.
Звісно, Таврія, Крим, Карпати та Закарпаття — місця, які також є особливими для мене. Всі регіони або історії про них написані або мною, або людьми, які активно досліджують ці території. Всі регіони в Україні мають історичну цінність. Кожен із них по-своєму унікальний.
Чому саме Бессарабія? Що вас там найбільше вразило? І як це все поєднується з велосипедом — чому подорож на двох колесах робить цей досвід особливим?
Юрій: Багато місць у Бессарабії складно чи неможливо досягти машиною, наприклад, коси чи береги моря. Це ідеальний регіон для велоподорожей — різні типи ґрунтів, є море, багата гастрономія, історія та культура. Він не такий складний для підйомів, як Карпати, наприклад. Це складно знайти в інших регіонах України.
Крім того, коли ти їдеш на велосипеді вздовж моря, ти повністю відчуваєш потужність природи, вона розкривається перед тобою. А коли їдеш на машині, часто відчуваєш тільки машину і ті ділянки, які видно через вікно. Це, до речі, стосується не тільки Бессарабії.
На Куяльник майже неможливо потрапити на машині, або це буде шкодити природі, або це важко зробити. А на велосипеді можна об’їхати Куяльник повністю, і це буде не тільки цікаво, але й екологічно. Це один з найцікавіших маршрутів в околицях Одеси.
А класичний маршрут Бессарабією можна почати в Білгород-Дністровському, проїхати північною частиною до Ізмаїла і повернутися вздовж моря. Він довгий і не для всіх. До нього треба підготуватися. Втім завжди скоротити або завершити в Сергіївці, звідки легко повернутися до Одеси електричкою. Маршрут можна адаптувати залежно від підготовки — від кількох днів до тижня.
На жаль, нам дуже не пощастило з мером, який абсолютно не розуміється на питаннях транспорту.
Чим українські велоподорожі відрізняються від європейських? Над чим варто працювати, на чому акцентувати в напрямку розвитку велодоріжок?
Марія: Перша річ, яка одразу відчувається, це як плюс, так і мінус, — більше дикості в українських велоподорожах. Наразі я живу в Берліні, часто катаюсь у Потсдам і назад. Це приблизно 50–60 км від того місця, де я живу. Сполучення між цими двома містами — це ідеальні велодоріжки. Фактично всю Німеччину можна проїхати таким чином. Ти завжди відділений від транспортної смуги, де їдуть машини.
Або це велодоріжка, де є і пішоходи, і велосипедисти, або це просто велодоріжка, де пішоходів можуть штрафувати за те, що вони на ній знаходяться. Це часто трапляється.
З пригодницької складової, в Україні класно — інколи ти потрапляєш у супер дикі місця, їдеш по абсолютно неорганізованому маршруті. Це класно, і це частина цієї пригоди. З іншого боку, я розумію, що це часто небезпечно. Тут є великий мінус – зменшується поріг для сімейного велоспорту, люди не катаються, бо це небезпечно.
Друга відмінність — це загальне ставлення до велосипедистів у суспільстві та на дорогах, як з боку пішоходів, так і водіїв автомобілів. Так чи інакше, цей вид транспорту в Європі більш поширений для побутового використання.
Велосипед – це мій основний вид транспорту. Коли я вранці їду на роботу — тут корки з велосипедистів. Дощ, сніг — не важливо, всі катають на велосипедах. У суспільстві є висока толерантність до постійного руху велосипедистів. Тобі не будуть сигналити, навіть якщо ти на шосе. Якщо ти повільно їдеш або повертаєш, завжди автомобілі будуть гальмувати, щоб тебе пропустити, а пішоходи будуть дивитися в обидві сторони. В Україні, на жаль, цього немає.
Востаннє я каталась в Україні в серпні 2024 року. Я відвикла від відчуття, що ти не частина цієї інфраструктури, що ти тут випадково, зайвий на своєму велосипеді. В той час, як в Берліні, у мене відчуття, що я дуже органічна частина інфраструктури та міста і що це місто побудоване також для мене, а не лише для водіїв автомобілів.
Є ще одна відмінність. В Україні дуже-дуже класна інфраструктура по заправках. Це вау, це круто. Тут я виїжджаю на тренування, хочу зупинитись щось купити, але на заправці немає вбиральні, немає нічого нормального на продаж: поїсти, попити. На український ти відчуваєш себе як в ресторані. В цьому плані Європі є чому повчитися у нас.
Мені б дуже хотілося, щоб в Україні більше нормалізували велосипед як постійний вид транспорту. В Києві це, звісно ж, важче через високі перепади висоти. В Одесі, мені здається, трошки легше.
У мене є досвід велопрогулянок як в Україні, так і в Європі. Я живу в Одесі, в районі селища Котовського, і дістатися звідти до центру міста на велосипеді — це справжній виклик і, чесно кажучи, небезпечна пригода. Хоч відстань не така велика, але маршрутки та інтенсивний трафік змушують почуватись у зоні ризику. Для порівняння, в Німеччині я вперше каталася на велосипеді разом із донькою, і мені було спокійно за неї. Там широкі велодоріжки, світлофори для велосипедистів і чітка організація руху. Як оцінюєте велодоріжки в Одесі? Минулого року в Одесі було облаштовано 105,3 км велосмуг та 32,2 км велодоріжок. Словом, у нашому місті велоінфраструктура розвивається, але досить повільними темпами. Питання розвитку підіймали одеські активісти з організацій «Веловектор» і «ВелоОдеса», втім місцева влада слухає лише одним вухом. Велодоріжки в центрі міста вузькі, і часто на них паркуються автомобілі. Через це велосипедисти змушені виїжджати на тротуари, що дратує пішоходів. У результаті велосипедисти ніби опиняються в ролі аутсайдерів — на дорогах вони заважають водіям, а на тротуарах — пішоходам.
Юрій: Раніше, я займався шосейним велоспортом, всі мої тренування починались з селища Котовського до центру або до об’їзної дороги. Тому, так, я знаю, це дуже небезпечно.
Спочатку треба будувати інфраструктуру, потім з’являться люди, які будуть по ній їздити. Два основних фактори: перше — це безпека, друге — це швидкість переміщення. Якщо подивитись на статистику Європи, зокрема на передові країни — Скандинавію та Данію, то люди їздять на велосипедах не через здоров’я. Здоров’я — це фактор третинний. На велосипеді швидше добиратися до чогось, аніж на автомобілі.
На жаль, нам дуже не пощастило з мером, який абсолютно не розуміється на питаннях транспорту. Впродовж багатьох років його люди, які відповідали за транспортну систему, або тільки починали розуміти що це таке, або мали майндсети Радянського Союзу.
Радянський Союз — це копія американської транспортної системи, тобто автомобільно-центричні міста. Я був частиною «ВелоВектора», тому часто брав участь у селекторних нарадах і розумів, що влада в Одесі дуже далека від того, що відбувається в європейських містах.
Неможливо розмовляти з людьми, які базово не розуміють фундаментальних принципів транспорту. Наш мер не розуміє ключових аспектів цього питання. Це треба визнати. Але, на жаль, так сталося, що він — мер.
Є позитивні моменти: є активістський рух, постійний суспільний тиск, є люди й спеціалісти, які просувають велоінфраструктуру в Одесі. Я сподіваюсь, що в майбутньому буде інша влада, яка буде з розумінням ставитись до цього.
Я сподіваюсь, це зміниться, нам треба визначитись: або у нас безпека та швидкість, або ми втрачаємо сотні вбитих людей автотранспортом на необлаштованих неякісних дорогах. Це справді питання життя.
Якщо подивитись на статистику, Одеса була в лідерах по негативному трафіку і коркам в Європі. Це наслідок некомпетентності місцевої влади.
До велосипедистів треба ставитися як до повноправних учасників дорожнього руху, а не як до людей, які просто не можуть дозволити собі машину.
Активістка «Веловектору» Оксана Цимбалова наголошує, що необхідно, аби виник не тільки велосипедний маршрут в центрі Одеси, але і був зв’язок за рахунок велосипедних доріжок зі спальними районами міста: Черемушки, селище Котовського, житловий масив Таїрова. Які ще позитивні або негативні аспекти розбудови велоінфраструктури можна відмітити? Що необхідно для розвитку велоінфраструктури в Одесі?
Юрій: Перші кроки — це все одно плюс, тому що це привернення уваги. Звичайно, має бути затверджений генеральний план реконструкції міста та генеральний план розвитку велоінфраструктури. Мають бути візіонери, люди з іноземним досвідом, які знаються на цьому. Таких людей потрібно запрошувати як окремих фахівців і як експертів, що контролюватимуть процес іззовні.
Втім, наразі навіть невеликі кроки допомагають. Це як ефект сніжної кулі: одна людина поїхала на роботу на велосипеді — за нею поїхали двоє співробітників, потім ще хтось, і ще хтось. Люди бачать, що це безпечно й зручно, і поступово це стає нормою. Під суспільним тиском влада теж починає змінюватися. Думаю, що ці зміни будуть відбуватися поступово.
Навіть ті велодоріжки, які вже побудовані за останні кілька років, — це вже позитивні зміни. Вони спонукають людей пересісти на велосипед і показують, що це можливо.
Важливо, щоб з’явилося розуміння того, що велосипед — це такий самий транспорт, як і автомобіль. До велосипедистів треба ставитися як до повноправних учасників дорожнього руху, а не як до людей, які просто не можуть дозволити собі машину. Зміна цієї парадигми в мисленні має відбутися з часом.
Марія: Я переконана, що якщо з двох-трьох років привчати дитину власним прикладом до того, що велосипед — це абсолютно класний вид транспорту, ми зможемо виховати покоління дітей, для яких велосипед стане нормальним засобом пересування. Це також допоможе дитині з погляду правил дорожнього руху, взаємодії в соціумі тощо
Це історія, яку точно варто покласти на стіл!
Повертаючись до книги. Які найцікавіші або найбільш неочікувані факти про українську велокультуру ви відкрили для себе під час роботи?
Марія: Я була вражена тим, наскільки велосипед став важливим видом транспорту для українців під час повномасштабного вторгнення — як для цивільних, так і для військових. Я цього не очікувала. Велосипеди слугували й досі слугують зручним і доступним транспортом для оперативного переміщення з однієї точки в іншу.
Я знаю про ініціативи, спрямовані на збір велосипедів для передачі їх на фронт хлопцям і дівчатам. У книзі є цілий розділ із відібраними фотографіями, що ілюструють використання велосипеда під час війни. Там багато знімків, де велосипед слугує без перебільшення незамінним інструментом для продовження життя: щоб поїхати за водою, за продуктами. Коли дороги непридатні для машин, коли автівки немає, коли в селі або у важкодоступній місцевості просто немає інших варіантів, окрім велосипеда.
Друга річ, яка мене дуже позитивно вразила, — це велика кількість авторів текстів і фотографій. Я побачила величезну кількість людей, які є фанатами велоспорту. Це люди, які паралельно живуть своїм життям — військові, вчителі, айтівці, ілюстратори тощо — і водночас створюють класний контент про велосипеди.
А третя штука — це історія «Еліни» та «Енея» — велосипедів, створених Сергієм Ниткою. Це окремий розділ у книжці. Історія цих двох велосипедів — абсолютно унікальна. Це спадщина, якою ми маємо повне право пишатися.
У 90-х інженер Сергій Нитка, співробітник заводу «Антонова», де виготовляли та досі виготовляють деталі для авіаіндустрії, створював унікальні зразки для трекових велосипедів. Унікальні рами із карбону в той час, коли в Європі такого ще не робили. Ці моделі потім використовувалися на всесвітніх змаганнях, де українські, на той момент радянські, спортсмени здобували золото та призові місця.
Я переконана, що багато людей будуть вражені: «Ого, у нас таке є!» — адже в мене було саме таке відчуття. Це історія, яку точно варто покласти на стіл!
Ці звалища кинутих велосипедів врятували тисячі життів — і це дуже сильно.
Велосипед у війні став засобом пересування на деокупованих територіях. Як саме? Чи маєте ви особисті історії або зворотний зв’язок від людей, для яких він став порятунком
Юрій: Розділ про велосипед під час війни — це глобальний розділ, який розповідає як про важливість велосипеда з утилітарної погляду, так і про велосипед як символ незламності.
Там дуже багато історій про те, як велосипед допомагав і на Херсонщині, і на деокупованій Донеччині, і в багатьох селах та містах. Зокрема, у великих містах у 2022 році, коли були проблеми з паливом.
У багатьох населених пунктах простий велосипед «Україна», якому вже понад 50 років, став символом витривалості. Він досі їздить і допомагає людям. Карго-велосипеди, тобто вантажні велосипеди, допомагали вивозити велику кількість продуктів у містах, де було складно пересуватися автотранспортом.
Насправді якщо коротко, ми навіть не усвідомлюємо, наскільки Україна — велосипедна. Зараз приходить усвідомлення, що це не лише засіб пересування, а й стиль життя. Це історія про те, як велосипед допомагає там, де більше ніхто і ніщо не може допомогти. Це символ боротьби: на Херсонщині люди їхали з окупованих територій на велосипедах, залишали їх і далі прямували автомобілями. Ці звалища кинутих велосипедів врятували тисячі життів — і це дуже сильно.
Важливість книги в тому, що коли людина гортає її, вона зупиняється, дивиться на фотографію та сприймає історію більш приватно. Людина уважніше читає історії та сприймає їх глибше.
Це історія про те, як велосипед допомагає там, де більше ніхто і ніщо не може допомогти. Це символ боротьби.
У книзі є також історії інших велосипедистів, які боронять нас на фронті. Познайомте нас з цими героями. Чи можете розповісти про когось із них детальніше?
Марія: Є окремий розділ, який називається «Герої». Цей розділ складається з двох частин. На жаль, не всі наші друзі-велосипедисти залишилися живими. Хочеться скористатися можливістю і вшанувати тих хлопців, які були дуже важливою частиною велоспільноти, але, на жаль, загинули. Ми розповідаємо про них.
Не буду зараз перераховувати всіх, але серед них багато відомих особистостей. Наприклад, Віталій Поліщук — людина, дуже відома на Хмельниччині. Він був організатором Подільської сотки, мав активну громадянську позицію і загинув у травні 2022 року.
Поруч із цим ми розповідаємо про співавторів, які продовжують діяти, робити класні речі, залишатися прикладом і натхненням для багатьох.
Віктор Біляк — людина, яка до березня 2022 року була тренером львівської команди Makeba. Потім він пішов служити. У нього була дуже інтенсивна бойова історія: він захищав Авдіївку і перебував на передовій, отримав важкі поранення. Зараз він інструктор і навчає молодих бійців.
Ігор Хижняк — абсолютно унікальна, легендарна людина, яку називають батьком українського гревелу. Я називаю його батьком київського шосе. У свій час він був президентом Федерації велоспорту Києва. Це неймовірна людина, з якою мені пощастило співпрацювати в кількох велосипедних проєктах. Він також пішов добровольцем у лютому 2022 року до лав ЗСУ і, наскільки я знаю, досі служить у Збройних силах України.
Є багато класних історій про людей, які у лютому, березні чи пізніше зрозуміли, що є речі важливіші за велоспорт, і пішли захищати Україну. Я хочу скористатися можливістю і ще раз подякувати їм.
На мою думку, ця частина книжки — без перебільшень, найважливіша. Я рада, що ми маємо можливість зафіксувати історії цих героїв.
Яку роль відіграє велоспільнота у підтримці ЗСУ?
Марія: Частина накладу книги була реалізована і всі кошти пішли у фонд підтримки велосипедистів, які на війні, — фонд «Велорух. Це фонд, який ми, власне, створили.
Зараз ті книги, які реалізовуються видавництвом Ukraїner, продаються вже на комерційній основі. Це абсолютно логічно — видавництво також має свої потреби. Надалі у нас є план і намір розвивати цей фонд. Ми закликаємо підтримати його тим донатом, який зручний для кожного.
Коли вийде англомовна версія книги, частина накладу була реалізована, а всі вилучені кошти знову спрямовані в цей фонд. Кошти використовуються для допомоги військовим, які також є співавторами цього видання.
Останнього разу ми підтримували «Госпітальєрів». Микита Ступніков, один зі співавторів, одесит, великий фанат ендуро й даунхілу, доєднався саме до цього добровольчого батальйону. Ми часто підтримуємо його.
Також підтримуємо Богдана Прокоповича, ще одного зі співавторів книжки, який під час роботи над виданням став військовослужбовцем ЗСУ. Він зібрав 1 200 000 грн, просто проїхавши по лінії фронту в червні 2022 року. Крім того, він надав свої матеріали про велику подорож Україною, яка називається Trans Ukraine. Це окремий, дуже цікавий розділ у книжці. Ми також допомагаємо йому та його підрозділу.
Таким чином, фонд існує, гроші акумулюються з різних джерел і розподіляються серед наших друзів-велосипедистів, які боронять нас на фронті.
Ви згадали, що частина коштів з продажу книги була передана у фонд. Чи можете уточнити, про яку суму йдеться?
Марія: Це було 132 000 грн, які ми змогли акумулювати. Але я впевнена, що зможемо більше.
Юрій: Окрім фонду, були ще окремі акції. Наприклад, під час презентації книги в Харкові був присутній видатний український велогонник Андрій Винокуров — переможець Кубка світу на велотреку.
Він підписав декілька книжок, які потім були продані на аукціоні. Всі кошти одразу передали підрозділам, у яких перебувають наші друзі-велосипедисти. Мене дуже тішить, що окремі люди, які купували книгу, потім виставляли її на аукціони й також збирали гроші на підтримку Збройних Сил України.
Тобто, це досить розгалужена система, і мені дуже-дуже приємно, що вона працює.
Велосипед — це маркер дорослішання.
Як можна підтримати вашу ініціативу та долучитися до розвитку української велоспільноти?
Марія: По перше. Зараз триває дуже активна робота над англомовною версією видання. Планується, що це буде кінець весни цього року. Проте мої відчуття підказують, що все-таки це буде початок-середина літа.
Це видання ми плануємо розповсюджувати різними шляхами: воно буде представлене на виставках та у книжкових магазинах по всьому світу. Буде можливість замовити англомовне видання з України доставкою.
Багато українців перебувають за кордоном, і ми шукаємо людей, які у своїх містах та містечках, у різних країнах світу могли б стати амбасадорами англомовної версії книжки «Велорух». Це означатиме, що вони допоможуть організувати презентацію книжки у своїй локальній спільноті.
Можливо, це буде вечір, де ми зможемо презентувати книжку — я, Юра чи ми разом. Якщо хтось з читачів вашого медіа зацікавиться цією ідеєю і відчує бажання долучитися до проєкту, ми будемо раді відзначити та відмітити цих людей, розповісти про них. Це стане великою допомогою у просуванні української велосипедної спільноти.
По-друге, катайтеся на велосипеді, підтримуйте Збройні Сили України і робіть все, що можете, для прискорення перемоги.
Юрій: Від себе можу додати, що те, як молоде покоління цікавиться велосипедом, наскільки часто воно пересідає на нього, показує, що за ним — майбутнє. Радянський період в усіх аспектах має залишитися в минулому. А велосипед — це маркер дорослішання.
Чи бачите ви перспективи зростання кількості велосипедистів після перемоги?
Юрій: Я думаю, що це безумовно станеться з багатьох причин. По-перше, ті, хто повернеться з Європи, привезуть з собою цю культуру і зрозуміють, що життя може бути іншим.
По-друге, після завершення бойових дій ми стикнемося з величезною кількістю ветеранів, яким потрібна буде адаптація. Мабуть, ми вже починаємо усвідомлювати, що велосипед може відігравати важливу роль у відновленні, соціалізації та адаптації. Може також стати інструментом для відновлення здоров’я ветеранів, адже велосипед доволі безпечний з погляду травм — не потрібно бігати чи навантажувати спину та коліна.
Я вже бачив позитивні приклади. У Києві реабілітаційні центри влаштовують для військових спільні поїздки в парках та інших безпечних місцях. Це дуже приємно.
Також, буде величезний запит на внутрішній туризм. Люди захочуть більше подорожувати Україною. Цей попит вже є, а згодом він лише зростатиме, включно з попитом серед іноземців, які прагнутимуть відвідати Україну. Велотуризм є маркером безпеки країни та безпеки туризму загалом.
Тому я вважаю, що велосипед стане важливим елементом у переосмисленні міської мобільності. І саме книга «Велорух» підкреслює це — потрібно змінювати ставлення до велосипеда як до транспорту, способу дослідження та реабілітації.
Велосипед також стирає межі соціального стану. На велосипеді важко сказати, хто ти — мільярдер чи простий робітник. На велосипедах всі рівні.
Марія: Я бачу, як велосипед працює в контексті того, що у людини з’являється спільнота, куди вона може прийти, відчувати безпеку, ділитися, знаходити нових друзів. На мою думку, ініціативи, що поєднують людей, які не є військовослужбовцями, з тими, хто вже служив, можуть стати дуже важливим інструментом для соціальної інтеграції ветеранів і допомоги їм у поверненні до більш збалансованого ментального і фізичного стану. Наприклад, це може бути група велосипедистів, де співвідношення між військовими й цивільними буде 50 на 50 чи 60 на 40.
Заради чого воювати, якщо потім не займатись улюбленими справами?
Ви згадали про велотуризм і можливий інтерес до нього з боку європейців. На вашу думку, які міста України зараз найкраще підготовлені для прийому велосипедистів з інших країн, а де ще є простір для вдосконалення?
Марія: Вважаю, що лідером є Львів і все, що навколо нього. Їхня велоінфраструктура не ідеальна, як і в багатьох інших містах, але, на мою думку, найбільш наближена до того, що ми називаємо достатньою велоінфраструктурою.
Неймовірні рішення в самому місті та поза ним. Підвищена культура в суспільстві та ставлення до велосипедистів. Тому 100% я поставила б Львів на перше місце. Друге місце я б віддала Києву, а третє — Одесі.
Юрій: Раніше вважали, що найбільш прогресивне місто в Україні з погляду розвитку інфраструктури — це Вінниця. Там якось поєдналися активізм і підтримка з боку міського голови. Звісно, не все ідеально, але Вінниця є дуже позитивним прикладом прогресу.
А загалом, звісно, Львів. Не можна сказати, що є якісь окремі міста, які значно кращі за інші. Є позитивні зміни також в Ізмаїлі. Словом, все залежить від конкретної влади в конкретних містах.
Як можна заохотити більше людей пересісти на велосипед показати місцевим владам, що нам це дійсно потрібно, що нам потрібна ця інфраструктура?
Юрій: У багатьох країнах Європи є соціальні ініціативи, коли на купівлю велосипеда виділяються бюджетні кошти, або компанії самі показують своїм прикладом, що можна пересуватися таким чином. Країна може стимулювати такі ініціативи. Тільки час покаже, наскільки це буде ефективно.
Не треба бути «терористом» у цьому процесі. Будувати якісну безпечну інфраструктуру, заохочувати купівлю велосипедів зі знижками — це практичні методи.
Звичайно, треба також розвивати різні соціальні події. Як показує моя практика, дуже часто події типу велодня спонукають людей взяти велосипед і виїхати, тому що, коли ти їдеш у компанії, це і безпечніше, і цікавіше, і веселіше.
У Великій Британії створилася ціла субкультура офісних робітників старше 30 років, які зрозуміли, що після роботи їм цікаво пересуватися на велосипеді. Це класно з погляду фізкультури, є багато однодумців, і це стає модним. Виникають велобренди, такі як Rafa, Panormali, які є реакцією на зміну суспільства.
Все можна змінити, і особливо через особистий приклад. Все буде, головне працювати над цим. Заради чого воювати, якщо потім не займатись улюбленими справами? Немає сенсу. Але заради цього є сенс і воювати, і віддавати здоров’я та життя. Інакше навіщо це все? Я впевнений, що все буде.