Командир хорунжої служби 20-ї бригади «Любарт» 1-го корпусу Нацгвардії «Азов» Марко Мельник. Фото: скриншот з відео Море Людей
Командир хорунжої служби 20-ї бригади «Любарт» 1-го корпусу Нацгвардії «Азов» Марко Мельник. Фото: скриншот з відео Море Людей
Марко Мельник — командир хорунжої служби 20-ї бригади «Любарт» 1-го корпусу Нацгвардії «Азов». До повномасштабного вторгнення він займався видавничою діяльністю, але 24 лютого 2022 року офіс видавництва у Києві перетворився на волонтерський штаб, команда — на військових. Сам Марко опинився в теробороні столиці. Разом із підрозділом він тримав і зачищав Ірпінь.
Про зріле відчуття війни, відповідальність та про те, як знаходити сенс, коли життя крихке, а час обмежений — в історії «Море Людей».
Далі слова Марка.
Кривий Ріг і відчуття спротиву
Моя історія почалася з козацького міста Кривий Ріг, яке в 1990-ті був надзвичайно «ватним». Це все мене обурювало, я розумів, що з цим суспільством, з цим середовищем, в якому я зростаю, щось не так.
На Майдані ми воювали по факту з «Беркутом», робили саморобні вибухові пристрої, коктейлі Молотова — ті речі, про які ми всі вже знаємо, а тоді це було підпільно, страшно і ризиковано.
Після того, як ми дали по зубах російським представникам у вигляді тодішньої влади і «Беркута», повернулися до себе. Там організували тероборону, почали ловити російських диверсантів ще в 2014 році перед початком АТО.
АТО: перший бойовий досвід і служба в «Азові»
А з початком АТО найбільш відчайдушні з нас, зокрема, мій друг, на жаль, загиблий під час Іловайських подій Максим Пошедін, він пішов в батальйон «Дніпро-1». І решті хлопців, з якими я робив самооборону тоді в місті, було зрозуміло, що вдома сидіти взагалі не варіант. Влітку 2014-го ми з маленькою компанією друзів поїхали в «Азов».
Ті роки служби я провів водієм медичної служби. Це була евакуація поранених, транспортування загиблих, інші побутові речі, пов’язані з медичною службою.
Видавництво, яке стало волонтерським штабом
Після служби я заснував перше ветеранське видавництво, яким займався до початку повномасштабного вторгнення. Однак 24 лютого 2022 року видавнича діяльність різко втратила свою актуальність. Офіс у Києві став волонтерським штабом, а майже весь склад видавництва — військовими.
Я опинився в територіальній обороні Києва. Підрозділ тероборони тримав і зачищав Ірпінь. Власне, там вперше ми зустрілися вже обличчям до обличчя з росіянами. Це було епічне явище, коли українці показали свої зуби, показали свою силу і гідно відповіли на бажання росіян захопити столицю України.
Чому мотивація вирішує більше, ніж зброя
Нині я командир хорунжої служби 20-ї бригади «Любарт» першого корпусу Нацгвардії «Азов». Характер моєї діяльності передбачає роботу з ідеологією, з особовим складом: забезпечення інтелектуальних, духовних та ідеологічних потреб наших командирів та бійців. І зв’язок із суспільством: представницькі функції на заходах, співпраця з органами державної влади, з громадськими установами, волонтерськими організаціями.
Це робота з мотивацією. Вмотивований боєць здатен виконати ефективну задачу і з більшою ймовірністю зберегти собі життя. Невмотивований, коли він не розуміє, за що воює, в нього в голові думки про те, як би просто звалити, то навіть якщо він дуже якісно озброєний, він неефективний. Тому мотивація — це наша основа.
Війна як постійний стан і джерело сенсів
Ми розуміємо глибину та сенс нашої боротьби. Ця боротьба з росіянами триває не одну сотню років, ми пережили понад 30 військових конфліктів з росіянами за весь період їхнього існування. В принципі росія була створена як антитеза українцям і українській державності.
Я для себе прийняв як джерело невичерпної мотивації розуміння того, що війна була, є і буде. Ми не маємо чекати її кінця, прагнути миру на будь-яких умовах. Ми маємо зрозуміти, що війна відбувається завжди. Вона просто набуває різних форм, але поки існує росія, війна буде завжди.
Нам пора навчитися жити в умовах війни, знаходити сенси. Тоді все стає на свої місця. Це стосується і цивільних, і військових.
Роль тилу у війні
В тилу ми займаємося мілітаризацією суспільства. Я вважаю, що кожна бабця має брати участь у війні, але у свій спосіб. Воювати мають всі: хтось зі зброєю, хтось зі словом, хтось у творчій сфері, хтось в економіці. Але кожен має розуміти своє місце у цій війні. Бо ми всі, кожен українець, кожен, хто живе в Україні, вважає себе українцем — ми одна велика родина.
Коли ми це усвідомлюємо, то нас приймає родина, нас приймає нація. Коли ми живемо в її інтересах, суспільство нам віддячує. Бо ми їздимо по цих дорогах, ми користуємося здобутками цифровізації. Ми живемо в цій економіці, ми живемо в цій культурі, користуємося її плодами. І навіть не цінуємо цього іноді.
Життя у війні: час, крихкість і відповідальність
Я сприймаю війну як одночасно і трагічне явище, і перспективне. Тому що в умовах війни ми розуміємо, що наш час обмежений, і наше життя дуже крихке. І цей час, який в нас є, ми маємо використовувати максимально ефективно.
Творити, працювати, воювати, любити. Це все треба робити просто зараз. Це моє життєве кредо. Кожен день я сприймаю як шанс зробити щось корисне і для себе, і для свого підрозділу, і для своєї держави, для своєї нації.
Завтра може настати, а може і ні. Я не знаю, скільки часу лишилося. Тому я сьогодні хочу бути максимально продуктивним і максимально ефективним, використовуючи той час, який в мене є. І мотивація не зникає — вона знаходиться кожен день.
Як змінюється Одеса під час війни
Одеса дуже близька моєму серцю. Я переглядав світлини з початку ХХ століття — це було осердя української культури, взагалі всього українського. Тут були вивіски українською мовою, тут були українські клуби, товариства. Це було цілком українське за своєю суттю місто. Потім, звісно, совки, росіяни, вони зробили все для того, щоби знищити ідею Одеси як українського міста.
Ще до недавнього часу, до повномасштабки, Одеса сприймалась як таке вже неукраїнське місто. За ці роки змінилося дуже багато — це дуже тепле зараз місто.
Я був свідком, коли Олексій Машко, Артем Карташов, ці люди, по суті одні в полі воїни, замахнулися на декомунізацію складного регіону. І вони зробили це. Зараз ми бачимо, що тут українські вулиці, де дуже часто говорять українською мовою або якимось таким суржиком, але це вже рух в правильному напрямку.
Тому Одеса дуже змінилася, зараз я відчуваю український дух в Одесі на відміну від того, що було іще навіть в 2021 році. Це місто, за яке варто боротися, за яке хочеться боротися, яке хочеться відстоювати і робити вчинки задля перемоги в ім’я одеситів, в ім’я українського міста Одеса.
Читати також: Два дні між життям і смертю: історія розвідника «Янкі» з Одещини
«Не ми обрали час, а час обрав нас»: історія фотографа і військового Віктора Голікова