Війна з висоти дрона: історія документаліста «Спілберга», який став дешифрувальником морської піхоти

Сергій із позивним «Спілберг» — дешифрувальник 426-го полку безпілотних систем морської піхоти. До повномасштабної війни він працював кінооператором і документалістом. Знімав проєкти в Одеській області та співпрацював із міжнародними медіа, зокрема Washington Post і Vice News.

У 2022 році Сергій проїхав основні напрямки фронту разом із журналістами, вважаючи, що війну важливо показувати світові. Згодом цей досвід привів його до рішення вступити у військо.

Тепер робота Сергія — це години відео з безпілотників, уважний аналіз і постійна напруга. Він шукає замасковані позиції ворога, комплекси РЕБ і вчиться бачити різницю там, де інші бачать лише пікселі.

Про шлях від кінооператора до військового, роботу з пікселями та мотивацію залишатися — у матеріалі «Море Людей».

Далі слова Сергія.

Від кінооператора до фіксера: шлях «Спілберга»

До повномасштабного вторгнення я був кінооператором, займався зйомкою документальних фільмів. Багато в Одеській області знімав.

24 лютого 2022 року мав знімати перший епізод нового сезону — проєкт називався «Їсторія». Планували їхати на Поділля, знімати історію місцевих страв. 

В мене була машина заправлена, повний бак, тому мені це дуже в тему було — не стояв в чергах на заправках. Тож, ближче до обіду я вже виїхав у Кишинів — забирати ізраїльську групу журналістів, які намагалися приїхати в Одесу. Наступного дня повернувся назад з журналістами — так почав працювати фіксером. 

Я знав суть роботи фіксера, але я оператор, я не займався журналістською роботою, продюсерською. З початком війни довелося. 

Весь 2022 рік я проїздив по основних напрямках з журналістами, я бачив в цьому сенс. Але потім міжнародний інтерес став падати. Я почав знімати на волонтерських засадах для військових. Наприклад, для рекрутингу ми знімали рекламний ролик, щоб набирати у військо. Тобто я плавно почав знайомитися з військовими й дійшов до того, що і мені вже пора.

426 ОББпС морської піхоти: чим займається дешифрувальник

Вступив у військо на початку 2025 року, у лютому. Ми їхали в підрозділ — знімали для цього підрозділу рекламний ролик. Так я познайомився зі своїм майбутнім комбатом, познайомився з командою. Зрозумів, що нам по дорозі. 

Суть моєї роботи трошки детективна. Ти дивишся відео з безпілотника і маєш знайти ворога. Серед цих пікселів намагаєшся зрозуміти, чи це просто піксель, чи це укриття і там ховається, можливо, якась техніка. 

Я зрозумів, що допомагає мій досвід роботи з зображенням, з монтажем, з кольорокорекцією — я просто звик дивитися на ці пікселі. І я в них бачу різницю.

x

В маленьких нюансах, відтінках ти можеш собі намалювати картинку. Аналізуючи потім вже вторинні ознаки (якісь накати, ще якісь сліди), ти розумієш, де і що знаходиться. Ти аналізуєш ці дані, щоб вирахувати ворога. Треба дуже багато зіставити агентурних даних, перехоплень, «перелопатити» великі масиви інформації. Тобто, щоб зрозуміти, куди треба «влупити» дроном, треба до цього проробити дуже багато роботи. 

Мені подобається. Я бачу в цьому сенс — можу знаходити цілі. Це приносить таку сатисфакцію, задоволення.

Робота по РЕБ: перші спогади

Пам’ятаю, як тільки прийшов в батальйон — це, мабуть, перший місяць. І мені дали на дешифрування: там стояла вантажівка з кунгом [стандартизована модульна система радянської військової техніки, різновид кузова-фургона]. Якісь антенки стирчали. З’ясувалося, що це РЕБ [системи радіоелектронної боротьби]. 

Літачок вдарив туди — у «ватку» одну замасковану. А згоріло їх чотири. «Ватка» — це вантажна автомобільна техніка. Є легкова автомобільна техніка і вантажна — це «латки» та «ватки».

Херсонський напрямок: замаскований ворог і війна технологій

У нас сталий фронт на Херсонському напрямку. Нас ріка розділяє, тому треба все шукати. Все зарито, замасковано. Дуже важко розпізнавати якісь антени, комплекси РЕБ.

Сучасні РЕБи так зроблені, що вони маскуються під цивільну антену стільникового зв’язку. Ти сидиш і гадаєш, що з цього може бути РЕБом. 

Що парадоксально, я от думав: в мене найбільш небезпечна робота була, коли я працював з журналістами. Я їздив і по замінованих дорогах, потрапляв під обстріл граду. А зараз я по суті ходжу на роботу і роблю свою роботу кожен день.

Мотивація, втома і відповідальність: що тримає на цій роботі

Підтримує, коли бачиш наслідки уражень, або коли тоді потім кажуть: «Так ми “розфігачили” той бункер, який ти подавав». Розумієш, що не даремно оце все розписував, розмальовував. Трошечки долучився до великого і потім вже спланували операцію.

Бувало так, що опускалися руки — матінко, це кожен день. Ти працюєш багато годин з дуже різними людьми в досить стресових умовах. І тому мотивація завжди потрібна. Мене «вивозить» розуміння, що це правильно.

Я просто розумію, що взагалі від людей треба менше очікувати. Більшість пливе за течією. В принципі, найбільша концентрація свідомих людей зараз у війську. Тому що в нас є зовнішня загроза, нас все це об’єднує. Я не очікую, щоб більшість як один встали на захист батьківщини. Було б класно, але ми живемо в реальному світі, тож не варто на це розраховувати. Варто розраховувати на якусь активну меншість. Вона може привести все суспільство до успіху. 

Я мрію після війни здати на посвідчення шкіпера взяти яхту і плавати десь по Іонічних островах, по узбережжю Греції. Це моя така мрія — керувати яхтою. Після війни я планую все ж таки присвятити цьому частину життя.

Читати також: «Це було у Кринках»: історія скульптора Ярослава, який став морпіхом

Позивний «Художник»: як митець з Одеси став воїном ЗСУ