Вже не Жукова: пояснюємо, чому вулицю перейменували і хто взагалі такий Іван Луценко

Провулок, розташований в історичному центрі Одеси, бере свій початок на Дерибасівській і закінчується вулицею Ніни Строкатої. Колись його найменування було пов’язане з віцеадміралом Жуковим. Тепер він має іншу назву — Івана Луценка. 

Перейменування турбує багатьох одеситів. Хтось підтримує ініціативу, хтось навпаки обурюється, бо більше не бачать звичних назв на мапі. Але часто ми навіть не замислюємося, на честь кого взагалі була названа та чи інша вулиця. 

Про те, хто такий Луценко, його внесок в історію міста та про те, чому ж лікаря з Полтавщини так підтримували одесити (а вони таки підтримували) — читайте у матеріалі «Моря людей».

Провулок Віцеадмірала Жукова: у чому проблема старої назви

Віцеадмірала Гаврила Жукова (не плутати з маршалом Жуковим) — не перше найменування провулка. Він носив багато назв: Криничний, Крамаревський і навіть Дерибасівський. 

Ім’я радянського воєначальника провулка присвоїли у 1957 році — коли віцеадмірал помер в Одесі (на той момент він мешкав у будинку на перехресті з Грецькою вулицею).

Жуков сам був родом із Самарської області. У роки громадянської війни він був на боці червоних і командував канонерськими човнами Волзької військової флотилії. Потім служив на Чорному морі, а під час Громадянської війни в Іспанії був там радником (війна між лівим урядом Іспанської республіки, який підтримував СРСР, та правими силами, яких підтримували Німеччина і Італія; закінчилася встановленням фашистського режиму генерала Франко).

В Одесу він приїхав у 1940 році — Жукова тоді призначили командиром Одеської військово-морської бази. Вже у серпні 1941 року було утворено Одеський оборонний район, командувачем якого також став він. 

Жуков командував Приморською армією, якій було доручено утримати місто. Також він причетний до планування евакуації військ з Одеси (30 вересня ставка верховного головнокомандування СРСР ухвалила рішення про евакуацію Одеського оборонного району).

x

Після цього Жуков став заступником командира Чорноморського флоту, згодом його часто переводили: Туапсинська військово-морська база, Острівна. У січні 1945 року він повернувся до Одеси, але всього на рік — знову командиром військово-морської бази. Далі був Тихоокеанський флот і керування військово-морським училищем у Севастополі.

Друге повернення в Одесу було вже у вересні 1948 року — його тоді призначили начальником вищого мореходного училища.

Фактично Жуков став складовою сконструйованого радянською пропагандою «героїчного пантеону великої вітчизняної війни», частиною «більшовицької машини».

Хто такий Іван Луценко

Провулок перейменували на честь Івана Луценка, який зробив вагомий внесок не тільки в історію Одеси, а й України загалом. 

Він народився у 1863 році на Полтавщині. Навчався на фізико-математичному факультеті Петербурзького університету та в Петербурзькій військово-медичній академії. Після цього служив військовим лікарем: боровся з холерою, брав участь у боротьбі з епідемією курячої сліпоти у таборах армії у Бессарабії. 

x

До Одеси він переїхав у 1893 році — жив Іван Луценко на вулиці Херсонській (нині Пастері), 52. Прямо у себе вдома він облаштував медичний кабінет і відкрив приватну практику. Цікаво, що Луценко був палким прихильником гомеопатії — у 1898 році він навіть став секретарем та скарбником Одеського товариства послідовників гомеопатії. Ще через п’ять років почалося видання переведеного з Харкова до Одеси щомісячника «Вісник гомеопатичної медицини» — редагування він також взяв на себе. 

Крім цього, він вступив у Товариство одеських лікарів. Щотижня приймав у відкритих спільнотою лікарнях пацієнтів і робив це безплатно. 

Також Луценко входив до Братства самостійників, очолював одеську організацію Української народної партії (1902-1907) — одесити справді підтримували його. Така широка популярність призвела до обрання в 1905 році до міської Ради робітничих депутатів. На вічах в Одесі він часто порушував важливі питання щодо історії України.

Ненавидів усе російське: політик і громадський діяч

Український історик Сергій Шелухін писав: «Іван Луценко лікарською практикою перед війною заробляв коло 10 000 рублів, із яких проживав коло 2000 руб., а решту витрачав на українські справи». 

Крім цього, Луценко брав активну участь у створенні одеської «Просвіти». Встиг видати один номер першої в Одесі української газети «Народна справа». Після чого потрапив під таємний нагляд поліції. Луценко був переконаний: товариство має обʼєднати довкола себе найширші верстви. З цією метою він влаштував два мітинги, на які зібрались тисячі людей, налякавши градоначальника й поліцмейстера.

x

Під час Першої світової війни Луценко став полковник медичної служби, а у 1917 році увійшов до першого складу Центральної Ради, де активно просував відродження українського козацтва. Також він суттєво переймався проблемами українізації Чорноморського флоту. Саме за його наказом в Одесі вперше піднято синьо-жовтий прапор. 

Павло Скоропадський характеризував його як «фанатика, який ненавидів все російське». Останні місяці життя Луценко провів у боротьбі з більшовицькими військами: воював на Чернігівщині, Київщині та Волині. Він загинув 7 квітня 1919 року у бою неподалік Старокостянтинова. Він тоді очолював Перший Подільський січовий курінь. Більшовики тоді взяли Луценка у полон. Він був порубаний шаблями.

Читати також: Нестор Махно: що ви могли не знати про легендарного анархіста