«Я перестав мріяти»: історія воїна й актора Дениса Гранчака

До повномасштабного вторгнення росії Денис Гранчак був актором театру й кіно — зокрема, грав на сцені Одеського академічного театру імені Василька. З початком великої війни він долучився до Сил оборони України. Починав службу у 126 бригаді, нині — начальник клубу 39 бригади берегової оборони.

Каже, його тримає усвідомлення ціни цієї війни — втрат, які не можна забути, і людей, яких не можна зрадити. Пережите Денис перетворює на слова, вірші й ролі — навіть тоді, коли сцена здається далекою.

Про війну, втому, памʼять і потребу культури — далі пряма мова Дениса.

Про рішення долучитися до ЗСУ

На нашу землю повномасштабним вторгненням пішла російська федерація. Стояти осторонь і казати, що це мене не стосується, я не міг. Пішов до лав Збройних сил України.

x

Звісно, я змінився: під час війни, під час проходження служби, під час втрат побратимів. Це назавжди буде в моєму серці та моїй пам’яті. Я постійно до цього повертаюсь і аналізую — чи могло якось бути по-іншому. Але, на жаль, люди загинули.

Я думаю, що кожен, хто пройшов і проходить далі війну, і хто втрачає побратимів, посестер, близьких, той буде завжди їх пам’ятати, з вдячністю згадувати ті хвилини, які були проведені поруч. Це дуже важко: втрачати людей, з цим жити. Але ми знаємо, якою ціною дається свобода. На жаль, ціною життя. 

Про творчість і сцену під час війни

Війна змінює, але все одно в душі я завжди відчуваю, що мені хочеться дарувати людям творчість, хочеться нести культурний пласт в нашій країні. Я вкладаю це в вірші, у творчість. Коли мені важко, я викладаю це в слова. А коли знаходжуся на сцені, я для себе згадую з вдячністю всіх побратимів.

x

Я сподіваюся, що я їм буду дарувати ту творчість, коли вони повернуться, коли вони зможуть прийти до мене на виставу, побачити. І для них це теж буде поштовхом для відновлення, для повернення в цивільне життя. Ось що мене мотивує. Так, сцена — це те місце, яке я дуже сильно люблю.

Про театр, культуру і відповідальність держави

Зараз ми бачимо на прикладі київських театрів, львівського, івано-франківського, що люди потребують вистав. Це зараз стало модно. 

Я, на жаль, випав із цієї обойми через те, що знаходжуся в іншому місці й виконую інші задачі. Але можу сказати, дивлячись на те, що відбувається в театрі — треба, щоб держава, Одеса й Одеська область звернули увагу на Український театр. Тут є актори, вони грають, приходять в холод, зі своїми проблемами. Приходять і грають, і глядач сюди приходить.

x

Просто треба давати дотації й театр буде жити. Для того, щоб сюди запрошували режисерів з Києва, які тут поставлять виставу, потім глядач прийде, і місто буде жити. Для Одеси дуже важливо мати свій театр: як в Києві, у Львові. Щоб в Одесі був театр, який справді буде на всю Україну, а може і далі — буде їздити за кордон.

Про життя без мрій і бажання після перемоги

На жаль, я перестав мріяти. Мріяти, як я колись у дитинстві мріяв. Зараз я живу, чесно кажучи, сьогоденням. У мене є хвилина, коли я знаходжуся на сцені — я щасливий. Я бачу, що мої хлопці живі, мені пишуть, що вийшли, зробили ротацію — я щасливий.

Тому мрій у мене немає, але є бажання — стати частиною культурного осередку цієї країни після війни. Того, який буде рухати українську культуру у світ.

Про мову, ідентичність і Одесу як українське місто

Я вважаю, що Одеса — українське місто. Просто тут є сталі якісь принципи, ще радянські, які, на жаль, і до дітей, і до онуків доносяться: «колись там було так класно», «була своя мова». Ні, у нас мова одна — це українська. Просто до неї треба прийти й до неї треба ставитися з повагою. Люди, на жаль, чомусь вирішили, що можна ставитися зі зневагою до рідної мови, до країни, в якій ти живеш. Такого не може бути. 

Свою країну треба поважати, не дивлячись, що десь там є корупція. Це є, але у нас тут є поруч люди. Ми маємо самі створювати краще місце. Тоді біля нас будуть і люди ставати кращими. А якщо ми будемо тільки шукати виправдання і говорити, що це мова винна… Ні, мова не винна.

Зараз військові — хлопці, і дівчата — ті, хто допомагає, всі, хто направив свою енергію, гроші, фізичне здоров’я — ці всі люди герої. Тому що вони серцем вболівають за свою країну і хочуть жити тут, робити її кращою. Питання мови тут не стоїть — стоїть питання ідентичності. А ідентичність наша в собі має коріння і мовне. Тому треба до цього приходити. 

А Одеса — це не ватне місто, це українське місто.