Як «Борщ» допомагає розповідати світу про війну в Україні: історія Ірини Кіфи

Українці вміють залишатися українцями за будь-яких обставин. Навіть в еміграції вони продовжують берегти свою культуру, поширювати та плекати її. Одеситка Ірина Кіфа переконана, що мистецтво — це не тільки один із способів розповідати світу про Україну та російський терор, а й можливість єднатися, навіть перебуваючи у різних куточках світу.

Про те, як борщ став сучасним мистецтвом, а танці — можливістю віднайти себе і допомогти іншим, «Морю людей» розповіла режисерка та хореографиня Ірина Кіфа. 

До повномасштабного вторгнення Росії Ірина розвивала сучасне мистецтво в Україні: мала власну театрально-танцювальну студію, багато займалася як з дітьми, так і з дорослими. Після початку великої війни жінка опинилася в Іспанії, але і там продовжила працювати з українцями.

«Півтора року я прожила в маленькому селі — в такому рибацькому прикольному селі на півночі Іспанії. [Була] в очікуванні, що війна закінчиться, я прийду додому, буду робити свої справи, буду розвивати майстерню, студію, навчати дітей, робити вистави. А потім зрозуміла, що війна триває, і оцей режим очікування не може тривати вічно, і я теж маю рухатися», — розповіла хореографиня.

Згодом переїхала до Барселони. Каже, що атмосферою вона дуже нагадала їй рідне місто, там зустрілося багато одеситів. Жінка взялася за організацію воркшопів, вела танцювальні онлайн-заняття — проводила їх для українців безплатно. 

Прем’єра у Лондоні: вистава Ірини Кіфи

З часом з’явилася ідея зробити драматичну виставу. У пошуках універсального образу мисткиня натрапила на п’єсу Марини Смілянець «Борщ — рецепт вживання моєї прабабці».

«Я шукала такий образ, який був би універсальним для міжнародного глядача, бо розуміла, що ставити якусь українську історію і просто її розказувати людям — це виклик. Треба знайти якусь метафору, яка зрозуміла для будь-кого. А це була та п’єса, яка буде зрозуміла британцям, африканцям, американцям, всім. Бо ця метафора їжі, або їжі за одним столом — для мене це борщ. Це була якась магія», — згадує режисерка.

Так народилася ідея для постановки. У центрі сюжету історії трьох різних родин у перші дні окупації Київської області. Усіх їх об’єднує наскрізний лейтмотив борщу як символу дому, традицій і любові.

Премʼєра відбулася в Лондоні, англійською мовою. У виставі взяли участь британські актори.

«На той час вже медіа не так багато говорила про війну в Україні. І в момент, коли я починала працювати з британками нашими, літніми, я отримувала такий зворотній зв’язок. Вони підходили до мене і говорили, що це просто честь для них — брати участь в такому проєкті. Чи коли ми розбирали матеріали: в цьому матеріалі згадується і Чорнобиль, і Сталін, і репресії. Тобто багато підтекстів. І вони говорили: дякую тобі взагалі за цей проєкт, бо ми нічого цього не знали», — розповіла Ірина.

Режисерка намагалася донести до міжнародного глядача реалії війни в Україні, оминаючи при цьому психологічні бар’єри.

«Я дуже турботливо ставлюся до глядача і я намагалася показувати Україну, українських людей і взагалі події через якийсь іноді гумор, віру, через світло. І нам це вдалося, бо це так класно. Ми ж всі знаємо, як ми проживаємо війну. Ми сміємося багато, бо це рятує. І коли я сиділа позаду і чула, як глядач і плаче, і при цьому сміється — це така велика нагорода. І саме в цьому народжується якесь життя і розуміння реальності», — каже мисткиня.

Також Ірина зізналася, що сама якогось особливого рецепту борщу не має, але коли готує, то завжди танцює.