Ігор Бєю. Фото: Море Людей
Ігор Бєю. Фото: Море Людей
У 2014 році Ігор Бєю разом із Дем’яном Ганулом став на захист української Одеси. Вони були серед тих, хто зупинив «російську весну», протидіяв корупції та виступав проти незаконної забудови. Сьогодні він на фронті, займається радіоелектронною боротьбою. Каже, що війна — це страх, втрати й адреналін, який не зрівняти з жодною бійкою з «беркутами», через які він пройшов. В тяжкі моменти він молиться й звертається до тих, кого вже немає. Із сумом додає: таких людей, у кого просить про захист, стає все більше. Серед них і його друг Дем’ян Ганул.
Одесу 2025 року він називає зовсім іншою — українською, справжньою, такою, за яку вони боролися.
«Вуличний фронт» і боротьба за Одесу у 2014 році
Ігор Бєю — громадський діяч, активіст та військовослужбовець. У 2014 році разом із другом Дем’яном Ганулом вони створили «Вуличний фронт» — організацію, що відстояла українську Одесу. Вони були серед тих, хто зупинив «російську весну», а пізніше — відстоювали Літній театр.
«Я був правою рукою Дем’яна Ганула, його помічником, другом. Потім вже став кумом. Ще у 2014 році під час Революції гідності створили тут в Одесі організацію під назвою “Правий сектор”. Саме ми були одними з тих, хто першими став на захист цивільного населення, на захист людей, які прагнули та вірили в те, що Україна може бути незалежна від росії та мати право обирати сама собі своїх союзників та своїх партнерів. Ми відстоювали це право тоді разом з Дем’яном в 2014 році», — розповів Ігор «Море Людей».
Після перемоги Революції гідності активісти почали розкривати корупційні схеми в Одеській міській раді, протистояли незаконній забудові й відстоювали ідентичність міста.
«От саме на місцевому рівні, якщо брати Одеську міську раду на чолі з Геннадієм Трухановим, то можу сказати однозначно, що він повністю захопив владу в цьому місті, “сів” на корупційні потоки та усіляко намагався зробити так, щоб в Одесі було набагато менше активістів, набагато менше людей зі здоровою громадською позицією, аніж є. Активісти в Одесі завжди псували Геннадію Леонідовичу, картину його буття і завжди намагалися зробити так, щоб в Одесі було краще», — каже Ігор.
Від волонтерства до війська
З початком повномасштабного вторгнення Ігор волонтерив. Знайомі виходили на них з Дем’яном: передавали автомобілі, військову форму, одяг.
Згадує, як через декілька днів після початку великої війни Дем’яну Ганулу зателефонував Геннадій Труханов. Він запитав, чи може активіст приїхати до нього, щоб поспілкуватися. Ігор поїхав із другом.
«Дали йому [Труханову] кілька порад, що йому треба робити. І от після цього Геннадій Леонідович почав записувати відео, заспокоювати одеситів. Почало якісно все в місті працювати, місто вдихнуло, тому що його мовчання поставило на паузу і життя в Одесі, і взагалі почуття безпеки людей, перш за все. Якби зараз Леонідович зателефонував би Дем’яну, я думаю, він дав би йому зовсім інші поради», — каже Бєю.
Приблизно за місяць Ігор зрозумів: його місце — поруч із тими, хто тримає оборону. Нині він займається радіоелектронною боротьбою: робить усе, щоб ворожі дрони не потрапляли в машини наших воїнів та не закривали наші логістичні шляхи. Каже, що війна — це страх, втрати й адреналін, який не зрівняти з жодною бійкою з «беркутівцями», через які він пройшов.
Зізнається, що гостро відчуває відсутність свободи. Також виснажує нестача нормального відпочинку, теплого душу і звичайних базових умов.
«Я думав, що всі в окопах просто з автоматами. Стріляють одне в одного, вбивають і вмирають. А потім, після перших своїх бойових виїздів та виходів, я зрозумів, що на війні можна воювати, на війні є багато шансів, щоб вижити, головне — думати головою. І от стараюсь вижити по цей день вже, четвертий рік», — зізнається воїн.
Втрати, страх і молитви на війні
На війні, він вперше відчув, що смерть ходить поруч, коли його з побратимом, як саперів-розвідників, відправили на завдання. Вони навіть не доїхали до села, в яке прямували, коли по них почав працювати міномет.
«Це боротьба. Вона буде постійно, поки ми на цьому фронті, поки ми на війні. Це боротьба за виживання. Окрім того, щоб просто вижити, ти маєш намагатися в цьому всьому знайти ворога та вбити його».
Ігор каже, що в тяжкі моменти він молиться й звертається до тих, кого вже немає. Із сумом додає: таких людей, кого просить про захист, стає все більше. Серед них — його найближчий друг і побратим Дем’ян Ганул.
Мрії про мирне життя і перемогу України
Після завершення війни він планує продовжити активну громадську діяльність, бути корисним для міста та України загалом. Одесу 2025 року він називає зовсім іншою — українською, справжньою, такою, за яку вони з Дем’яном боролися. Ігор вірить, що «ватних» залишилося зовсім мало.
«Одеса стає новим українським містом. І я впевнений, що в майбутньому вона навіть зможе дати фору Львову за націоналістичними настроями та бути схожою дійсно на південну столицю України. Тут є всі важелі для цього всього. Тут неймовірно чудові та прекрасні люди, креативні. Багато хто думає, що російська мова звучить в Одесі, тому що одесити хочуть спілкуватися російською або ж, наприклад, хочуть бути ближче до росії, але насправді це дещо інакше працює. Одеса і зараз бореться з наслідками колоніального минулого, коли Хаджибей захопила російська імперія. І з кожним роком стає все краще і краще. Я впевнений, що ця тенденція має геометричну прогресію і ніщо вже ніхто і ніколи не зможе цьому завадити та якимось чином змінити це. Тому що ми тримаємо Одесу у жовто-блакитних та вже червоно-чорних прапорах», — переконаний захисник.
Однак не все так просто. Після завершення війни його також чекає продовження судового провадження — за те, що захистив в Одесі Літній театр.
«Звісно, що я мрію про спокійне та виважене життя, про власну справу, про сім’ю, про великий будинок та декілька собак, що бігають по двору. Але розумію, що в історії України завжди були люди, які хотіли її захопити. Тому з самого молодого віку я присвятив себе боротьбі за Україну, за Одесу. І поки що, я думаю, тенденція ця буде і вона буде зростати. Тому я мрію перемогти», — каже захисник.
Читати також: Від соліста рок-гурту до командира взводу: історія воїна з позивним «Шум»
Маріуполь, «Азовсталь», три роки полону: історія морпіха з позивним «Хардкор»